Розділ 5

Треба вміти переносити те, чого не

можна уникнути

М. Монтень

Був чудовий день, можна сказати неймовірний і по-своєму чарівний. Небо було чистим, майже без хмаринок, і це було фантастично. Воно уявлялося таким широким, безмежним і незайманим. Весняне сонце палило як ніколи, можна було відчути на обличчі його тепло і проміння.

Наближався полудень, повний спеки й світла. Воно хвилями лилося з неба, сповнювало теплом повітря, несито пожирало тіні на землі. Єдине, що рятувало від жари — це легкий приємний вітер, який ніби був з кожним окремо, визволяючи їх з-під влади спекоти. Здавалося, що не тільки між вітром і сонцем була наче таємна змова, але й між небом і землею існувала якась незрима змова: якоюсь таємницею віяло від них, чарами віяло від одного необмеженого синього простору…

Максим вийшов із квартири, з кимось розмовляючи телефоном. Вид у нього був змучений, можливо ще тому, що пошуки роботи ні до чого не призвели. Як був він без неї, так і залишився.

— Соню, у мене все добре. Я тобі вже годину намагаюся пояснити, що все не так погано.

— Максиме, не намагайся мене обдурити! — на іншій лінії почувся схвалюваний голос сестри. — Братику мій, я ж відчуваю, що з тобою щось відбувається. Можливо, тобі варто приїхати до нас? Ми з татом сумуємо. Живемо в одному місті, а бачимося раз у рік… — запала тиша. — Чому ти мовчиш?

— Вибач, але я не можу. Батькові привіт.

— Гаразд, братику. Бувай. Тримайся! Якщо щось трапиться — приїжджай, ми тебе чекаємо… Алло? Максиме ти мене чуєш? Що там відбувається?

Останніх слів Максим вже не чув, тому що перед його очима відбулося дещо погане: машина на швидкості вилетіла з-за повороту, тим самим пошкоджуючи все на шляху. Слідом за втікачем їхала поліція, але так і не змогла наздогнати. Максим побачив, що одна дівчина впала на дорозі. Реакція була миттєва: не роздумуючи, що робити, Макс кинувся до незнайомки, витягнувши її з-під коліс машини. Дівчина розплющила очі, і протягом хвилини так і не змогла нічого сказати. Вона лежала на його колінах, а навколо них почали сходитися люди.

— Як ви? — запитав Максим, тримаючи її на руках. — Можливо, вам потрібно до лікарні?

— Ні, не потрібно. Зі мною все нормально! — невпевнено відповіла.

Голос тремтів, адже дівчина була трохи наляканою. Її погляд був таким знайомим, таким проникливим і навіть рідним. Доки він відвернувся на мить, дівча миттєво піднялась та щезла у невідомому напрямку.

Макс на кілька хвилин оторопів, адже не зрозумів, куди вона зникла.

— Пробачте, а куди поділася дівчина? — запитав Максим у чоловіка, який стояв весь час біля них.

— Вона тільки що пішла, — відповів він. — Можливо, ми десь посидимо? Така спека! Ще і стрес потрібно зняти.

— Вибачте, але я, мабуть, піду!

Деякі люди, які бачили, як Макс врятував дівчину, почали аплодувати. Він опустив голову та із похмурим настроєм пішов у своїх справах.

Настав новий день. У Максима з голови не виходила вчорашня незнайомка. Роздуми перервав дзвінок у двері. Миттєво відчинивши їх, він хотів щось сказати, подумавши, що це хтось із його друзів. Але перед ним стояла та, яку він вчора уберіг від жахливої участі опинитися під колесами машини.

— Привіт! — всміхаючись, сказала незнайомка. — Хотіла тобі подякувати за вчорашній подвиг.

— Не варто дякувати, це нормальна людська реакція, — спокійно сказав Максим та запросив у квартиру.

— Дякую! — озирнувшись та пильно поглянувши у вічі, промовила.

— Як ти мене знайшла? — схрестивши руки на грудях, запитав Макс.

— Це не так важливо. Головне, що знайшла. Вчора я пішла і навіть не подякувала, — дівчина пройшлася по кімнаті. — Гарні картини. Твої?

Макс кивнув.

Незнайомка помітила деякі картини, які були накриті тканиною.

— Мене звати Ангеліна. А тебе?

— Максим!

— Дуже приємно! — оглянулася.

— Взаємно, — незадоволеним тоном мовив Макс.

Ангеліна підійшла до чорно-білої картини, яка стояла окремо. На ній була зображена гарна молода жінка із хвилястим та довгим волоссям.

— Твоя дівчина?

— Ні, це лише…

Він почав запинатися. Ангеліна вирішила, що краще не потрібно говорити про картину і ставити лишні питання. Пізніше відбудеться серйозна розмова...

— Як ти після вчорашнього? Можливо, щось будеш?

— Ні, дякую, — всміхнулась Ангеліна. — Почуваюся нормально. Я завжди вважала, що не уникнути того, що створила нам фатум… Потрібно лише навчитися перемагати всі незгоди й страждання, вміти переносити те, від чого неможливо ухилитися. Дякую тобі за все.

— Завжди будь ласка. Я лише не зрозумів, що за «фатум»?

Ангеліна усміхнулася. Значить слухав її.

— Із латинської мови слово «фатум» перекладається, як «доля», — відповіла дівчина та рушила до виходу.