Глава 4, або Бруно Джеймс і старовинне дзеркало

- День добрий, - вчитель драматично звів очі до стелі й різко вказав пальцем на темноволосого хлопця, який продовжував стояти в дверях й чекати привселюдної страти.

Він давно припинив чекати на допомогу від однокласників, що розслаблено вмостилися на своїх стільцях й почали чекати на виставу. А її головний герой – Бруно Джеймс.

- Тобі набридло жити, смертний? Ну-ка, повідай нам, блудний син матері Землі, за якою формулою ти збираєшся вирахувати об’єм зрізаного конуса?

- Дозволите? – худі плечі впевнено розпрямилися, а карі очі дивилися на пусту дошку, що чекала свого призначення.

- Припустимо, я дозволяю, - чоловік простягнув учню білий шматок крейди з таким виразом обличчя, неначе тримав в руках чарівну паличку, що в разі невірного використання здатна знищити все назавжди.

Бруно не боявся боляче обпектися від злорадних поглядів, які цілилися в його спину, що трималась рівно, неначе ідеально натягнута струна. В будь-яку секунду струна здатна порватися від рук невмілого музиканта. Але тримається зі всіх сил, чекаючи свого неперевершеного майстра. В пам'яті почали виринати потрібні букви необхідної формули і хлопчина розпочав акуратно виводити білі лінії на зеленій дошці, які перетворювалися в букви й цифри. Він знав, що усе робить правильно, раз містер Картер мовчазно спостерігає за його рухами правої руки.

- Готово, - Бруно передав крейду вчителю та із завмиранням серця чекав, коли зможе сісти на своє місце, щоб звідти милуватися струнким станом дівчини, яка полонила його зранене серце.

- Молодець, Джеймс. Сьогодні ти успішно не впав лицем в багнюку, а за це ти удостоївся право зайняти своє законне місце за партою. Аплодисменти, мої любі друзі, - вчитель почав делікатно хлопати в долоні, ледве торкаючись пальцями правої руки ліву долоню й очима закликав аудиторію підтримати його спектакль.

Однокласники ліниво та неохоче підтримали Бруно, який квапливо поспішив до своєї парти, яка була в самому кінці й стояла ближче до виходу. Таке розташування парти дозволяло миттєво покинути клас з першим звуком голосного дзвінка на перерву.

Хлопець дістав з рюкзака потрібний зошит, гостро-заточений олівець та акуратно все розклав на парті, не поспішаючи слухати нову тему, яку на літніх канікулах встиг детально вивчити. Його цікавила не тема уроку, а тонкі зап’ястки, прикрашені золотим ланцюжком; довгі пальчики, що тримали простий олівець, на голівці якого красувалося миле сердечко; лебедина шийка покрита невловимою літньою засмагою, що поступово зникала; неслухняне волосся зібране у красиву хитросплетену зачіску з косою. Тільки ця дівчина займала його думки днями й ночами, але завжди була недосяжною навіть на відстані руки.

І вона ніколи не була й не буде його.

Софі… Таємне, перше та невзаємне кохання. Навіть під дулом пістолету страшно зізнаватися у своїх почуттях до красивої дівчини, яка навіть не знає його імені та належить іншому. А лузеру, як він, забороняється тихими ночами не лише мріяти про те, щоб постояти поруч з нею, а й думати про її мелодійний голос, що любить звучати наказово або капризувати.

Тільки ось, що за незнайомка до якої нахиляється Софі й щось шепотом говорить? Вона неначе щось пояснює, а незнайомка фальшиво вдає, що в словах Софі дійсно є багато корисного для її голівки. Хлопець уважно придивився до нової учениці й був неприємно вражений відкриттям про неї. Відчувається зневага до кожного в класі, фальшива посмішка приховує бажання опинитися на іншому континенті від постійного прагнення Софі допомогти в простих жестах, а замерзлий айсберг в її очах мав багато таємниць під водою, що повільно плескалась й була льодяною на дотик.

Ця людина ніколи не мала опинитися в стінах старшої школи Сент-Порт, бо її не хвилюють ці люди, їх ставлення до неї й вона тут ненадовго. Отже, можна видихнути. Вона не стане однією з тих, хто прагне опинитися в рядах еліти й буде знущатися над лузерами. Тому, що ця дівчина є еліта й жодної глобальної мети в приниженні слабших вона не вбачає. За цією особою буде цікаво спостерігати, але буде набагато краще, якщо він не стане учасником подій, що будуть оточувати незнайомку в стінах старшої школи.

***

Уроки нудного понеділка підійшли до свого логічного завершення й повернутися до любої кімнати було єдиною радістю за довгий день. М’яке ліжко з любов’ю та ніжністю захопило в свої обійми й ласкаво уколисувало, але Хоуп свою кімнату ділила з рудоволосою художницею. Їй навічно 18 років, а школа Раймонда замінила їй рідний дім і всіх друзів, які залишилися у Брукліні. Клері, не зважаючи на мертве тіло, залишалася жива душею. Її душа сповнена усіх кольорів і там можна зустріти нові кольори, які ще більше сяють.

Маленька на зріст, життєрадісна й тендітна Клері Мартін була повна протилежність своєї сусідки. Хоуп пасували її форми, звабливі стегна й стрункі ноги ніколи не залишали хлопців байдужими. Навіть різні сутності їх природи не відштовхували в різні сторони, а навпаки, Клері була для Хоуп тим самим пазлом, що досі не прокинувся. Напівкровка. Відьма й перевертень зараз, після смерті приєднається ще одна сутність – вампір.

Тільки з Клері дівчина могла поділитись таємним і болючим.

- Я хочу спалити світ до тла! – невдоволено буркнула в подушку відьма МакКензі. – Лізуть, лізуть… Хіба не зрозуміло, що учениця школи Раймонда навіть при смерті не стане з тобою мирно дружити? – різко підняла голову дівчина й злісно моргнула, неначе перед нею досі стоїть дружелюбна королева школи. - Це все кляті правила! Дайте мені волю й старша школа злетить у повітря лише від одного слова!