Глава 7, або Символ Річної зграї

Дні й ночі змінювали свою чергу, а сонце й місяць боролися за своє місце на небі. Перший тиждень в звичайній школі наближався до свого логічного завершення, а в кімнаті гуртожитку елітної школи над ліжком молодої вовчиці красувався календар, розгорнутий на сторінці другого місяця осені. Перші дні тижня були грубо закреслені червоним фломастером, неначе господиня кімнати з видом на безкрайній ліс, лічила години до закінчення небажаного навчання у будівлі з червоної цегли. Щоденне перебування у двоповерховій старшій школі, темноволоса дівчина з обручом на голові із перлів, вважала марною тратою часу, але протистояти професору Скотту більше не планувала.

Хоуп прицмокнула своїми пухлими губами, які сьогодні були виділені вишневою помадою і відвела погляд від свого ніжного образу в дзеркалі, щоб піднятися на каблучках й підійти до ліжка, застеленого теплим пледом сірого відтінку. Шостий айфон валявся поруч з рюкзаком, але дівчина не була ним зацікавлена, бо її увага прикута до зошиту з англійської мови, який вона перевіряла на наявність виконаної домашньої роботи.

- Прекрасно! – тонкі руки вклали зошит вглиб шкіряного рюкзака, а слід за ним своє місце в окремому відділі зайняв сірий телефон. – Я нічого не забула?

Карі очі мимохідь пробіглися по столу прямокутної форми, виготовленого з натурального дерева, який затаївся біля стіни і на якому панував постійний хаос з книжок про зілляваріння для відьом й десь між ним заблукав посібник про основи створення ілюзій з курсу вампірів. А в стіні була вбудована полиця, яка чесно поділена між Хоуп та Кларіссою. Але поміж пляшечками різної форми, книжками усякої товщини, зошитами потрібних і непотрібних предметів, Хоуп не відшукала нічого важливого, що могло знадобитися в стінах звичайної школи. Проте в темноволосій головці виник образ арбалета, стрілами якого можна пронизати людські серця й небезпечна посмішка розпливлася на хитрому личку. Тільки ось, на широкому підвіконні арочного вікна, прикрашеного м’якими подушками, стояли дві свічки від яких виходила захисна магія. Це закляття контролювало потік емоцій Хоуп й при найменшому підвищенні бажання комусь нашкодити, професор Скотт мав повне право відправити її під домашній арешт в рідне місто.

Обличчя Хоуп перекосилося від роздратування того, що власна кімната – це тепер в’язниця її думок. А небажання повертатися в Новий Орлеан виникло з тих пір, як вона стала Альфою зграї, що дісталась їй у спадок від батька. Бути Альфою означало вислуховувати й вирішувати проблеми членів зграї, але доки Хоуп неповнолітня, то такою клопіткою справою займався дядя Едмунд. Звісно же, перевертні з трудом підкоряються вампіру, але у них немає вибору, бо заїкнутися про повстання, означало одне – залишитися без голови. А юна Альфа ось-ось мала приступити до виконання своїх обов’язків, до яких за правління Самуеля МакКензі найчастіше входило винесення смертного вироку за найменшу провину. Саме тому перевертні різного віку терпіли рідку появу вампіра на своїй території і несміливо сподівалися на милосердя Хоуп. Тільки остання не задумувалась про майбутнє зграї, бо не прагнула, щоб від неї залежали чиїсь долі.     

Але сьогодні Хоуп спускалась по мармурових сходах оточених витонченими перилами з хитромудрими балясинами й не звертала увагу на свист двох вампірів, що не могли мовчки пройти повз струнких ніг однієї з найкрасивіших дівчат школи Раймонда. Але в першу чергу, найголоднішої.

Назустріч дівчині, з протилежної сторони сходів, зі свого гуртожитку спускалися учні молодших класів й повертали в праву сторону, де для них були відкриті двері в їдальню.   

Ненаситний організм молодого вовка потребував ситного сніданку, а їдальня знаходилася в гуртожитку, де можна в будь-який час прийти і взяти тарілку із смакотою на власний вибір. Саме туди пролягав шлях брюнетки, коли вона повернула вліво від сходів, де розсувні двері в обидві сторони, відкривали перед нею вид на круглі столики з дерева, за якими зручно сиділи учні середньої і старшої школи.

І на блакитнооку відьму.     

Кара постала перед брюнеткою з гордо піднятою головою, яку вовчиця не була проти відірвати своїми пазурами. Але розуміла, що краще стримувати жорстокість до останнього, бо тривожний дзвіночок не повинен дійти до дяді, який не особливо проявляє сімейну турботу. Для нього легше залишити племінницю в зграї й податися в Рим, де чекають справи темного світу.  

- Доброго ранку, - Кара несподівано ввічливо посміхнулася. – Можливо присядемо? – дівчина рукою вказала на крісла із шкіряною оббивкою, що стояли під сходами й утворювали затишну зону для перепочинку.

Схожі місця в школі Раймонда створені для дружніх та душевних розмов, але Хоуп не палала бажанням вислуховувати фальшиві ноти в голосі білокурої дівчини. 

- Відійди і до побачення, - впевнено сказала Хоуп й насупила брови, коли наполеглива донька директора не воліла звільнити для неї шлях до просторої їдальні й залишилася незворушною.

Блакитні очі Кари дивилися на суперницю, за місце єдиної та негласної королеви школи, з вимученим терпінням, яке тріскалося на маленькі уламки. Але переступити через свої принципи, щоб покласти кінець розбрату між ними обома, повинен хтось один. І Кара, зі скрипом на серці, відважилася пожертвувати своїм статусом мстивої, неприступної і байдужої принцеси, аби наступного разу не опинитися під прицілом дула пістолету.

Бо Хоуп ніколи зробить перший крок до закінчення війни, яка між ними триває вісім років.