5.

Назар вийшов на повітря. Місто внизу, під його ногами жило своїм життям, яке його зараз мало хвилювало. Він одягнув окуляри, бо денне світло викликало біль в очах. Його життя минало тоді, коли місяць володорював на небі, а вогні міста здавалось посміхалися, виблискуючи. Коли навколо було тихо, а зорі на небі розташовувались в чітку схему не підвласну якомусь поясненню. Він звик до ночі і йому було комфортніше  так. Він знав, що тоді коли почнеться шоу, а потім дискотека, музика обов'язково захопить його в свої обійми, виштовхне на цілих десять чи вісім годин власні думки. Він стане одним цілим з натовпом людей, які як і він сьогодні втечуть від самотності. 

Назар подивився на годинник. Ще 3,5 години чекання. Це місце зараз було його улюбленою схованкою. Він присів за столик, який завбачливо поставив сюди вже давно.

Вітерець наче грався його волоссям. А сонце, яке ще не зайшло виблискувало у вікнах навколишніх багатоповерхівок. 

Назар вирішив задати питання і включити випадковий відбір пісень. Він інколи так робив.

На яке питання він хотів почути відповідь?

Він замислився на секунду, а потім сам в собі сформулював запитання.

 " Що мене врятує?" і натиснув.

Гурт  Hurts почав співати пісню "Miracle".

" Напевно дійсно врятує тільки диво!" - подумав Назар, чуючи, як хтось відкриває двері і заходить до нього, наближаючись і порушуючи його самотність.

Це була Лара. Назар продовжував дивитись на місто, ніби не помічаючи її. Вона тихо сіла на сусідній стілець.

 - Що відбувається? - запитала вона, теж спостерігаючи за рухом міста.

Назар мовчав. Він навіть був радий тому, що був в окулярах і вона не могла побачити вираз його очей.

 - Досі переживаєш? Я думала ми знайшли винного і ти повинен заспокоїтись?

Назар не став казати їй, що його щось гризло зсередини. Якесь нове та незвичне відчуття для нього. З Ларою вони були досить схожими. Ні не фізично. Так він був чоловіком, вона жінкою. Вони завжди відчували один одного, але зараз....

Зараз ніби все змінилося, ніби все невідчутно змінилося... Ніби та єдність, яка їх поєднувала зникла... 

Він хитнув головою, проганяючи нові, неприємні відчуття.

 - Невже вагаєшся, що це був він? - Лара питала, вже зазираючи йому в обличчя.

Він знову мовчав. Факти підтверджували його провину.

 - А чому я повинен вагатися. Я зараз думаю не про це.

 - Я вигадала новий танець. Потрібна нова музика.

 - Коли вона тобі потрібна? - Назар нарешті порушив мовчання.

Лара доторкнулася до підборіддя, замислившись.

 - Я думаю я підготую дівчат за чотири тижні. Встигнеш?

Місяць очікування. Але чомусь зараз він був впевнений, що натхнення не з'явиться, як би він не намагався.

Назар підвівся і підійшов до самого краю.

А якщо сказати Ларі, що він втомився і хоче перепочити. Визнати свою слабкість? Що зазираючи всередину він бачить порожнечу, якій немає ні кінця ні краю. А її глибину він навіть не може уявити?

 - Встигнеш? - знову запитала Лара, бо не отримала відповіді на своє запитання.

 - Так. - промовив Назар, чесно кажучи не уявляючи, як він все ж встигне, якщо йому звісно не допоможе оте диво, про яке йому сьогодні заспівали.

 - А чому ти з кастингу пішов? Мовчки. Це так на тебе не схоже.... - тепер вже Назар вдивлявся в обличчя Лари.

 - Скажи, а ти любиш людей?

 Лара невдоволено подивилась на нього.

 - Що ти маєш на увазі?

 - Ну ти працюєш з людьми. Вони довіряють тобі. Роблять так, як ти кажеш. Скажи ти любиш те, чим займаєшся?

 - Мене дратує, те що інколи їм так повільно вдається те, що я від них прошу.

 - Отже, ні.

 - Ну чому ж, я люблю людей...  - а потім прискіпливо вдивилась в його обличчя. - Це він отруїв твоє серце отим своїми філософськими роздумами про життя! От знала я! От попереджала тебе... - а потім потягла за собою і ледь штовхнувши у крісло сіла попереду.

 - Але його вже немає. Чому ти почав говорити як він?

Назар не став говорити Ларі, що він не почав говорити як він, просто сам наче блукає з закритими очима і не баче...

 - Натхнення неможливо запрограмувати і передбачити, як твої танці, виконуючи звичні рухи. Це стан внутрішнього польоту. Внутрішньої свободи. Якась невимушена легкість....яка з'являється і ти.... - Назар не міг підібрати підходяще слово. - наче вже не ти, а щось більше...

 - Швидкість. Ти давно не катався на мотоциклі.

" Провокувати власні інстинкти?"

Назар тяжко видихнув, Лара почала ходити туди сюди, було видно, що вона не абияк рознервувалась.

 - О, я не думала, що все так серйозно з твоїм натхненням. - нарешті промовила вона.

Сонце повільно опускаючись за горизонт, розмальовувало небо яскравими фарбами.

 - Завтра буде вітер... - чомусь промовив він.

Лара зупинилась і уважно подивилась на нього, а потім на небо.

 - Ти просто перехвилювався. - а потім знову різко сіла поруч і промовила зазираючи в очі. - А пам'ятаєш, як ми починали? Пам'ятаєш, як це було класно? - Лара весело посміхалась. 

І саме ця її посмішка, всколихнула спогади.

Назар змусив себе посміхнутись у відповідь.

 - Пам'ятаю... - зараз чомусь все здавалось таким далеким.

 - Невже це все? - якось по- дитячому запитала Лара.

Назар роздивлявся її обличчя.

 - "Ми з тобою я і ти,

  Ми дійдемо до мети" - він тихо повторив їхню спільну скоромовку, яку вони вигадали колись, а потім їй повноцінно посміхнувся.

 - Я обов'язково встигну.. Все буде добре. - промовив він, хоча не був впевнений у цьому.

Віра з Русланою, закінчили прибирати, повернулись в кімнату 203. Віра присіла на стілець.

 - Що втомилася?- запитала Руслана. - Ти напевно йди сьогодні раніше. Я сама поприбираю залу, бо сьогодні це треба робити швидко, а з твоєю ногою.... Приходь завтра к 9.