Я впізнаю твої кроки

8.

Назар забув телефон в кімнаті, тому вирішив повернутися. Він знову був роздратований. Нічого не вдавалося. Знову все наче повторювалося. Відчуття дежавю. Він наче бігав по колу. Виходу не було. 

Йдучи десь по середині коридору він почув музику.  Це була " Мелодія янголів" Моцарта. Йому спочатку здалося, що це не насправді, що це тільки в нього в голові.

 Але мелодія никуди не зникала, набираючи силу, досягаючи кульмінації. Назар побачив відчинені двері і зупинився на проході. Те, що він побачив і почув вразило його настільки, що він не міг повурухнутися, так і стояв, затамувавши подих.

Віра, ця дівчина. Це вона грала. Просто приголомшливо. Назар майже забув, що його фортепіано може так грати. Воно наче ожило в її руках. І її пальці, вони так швидко торкалися клавіш. Майже непомітно, наче метелики, перелітаючи з квітки на квітку.

 Неймовірно, але вона наче сяяла з середини, цим своїм натхненням і він навіть не вагався... талантом.

Ось вона повертає голову і бачить його. Вони обоє приголомшливо дивляться один на одного. Назар наче бачить її вперше в житті...

Віра не дограла, переплутавши клавіші від хвилювання.

Вона, схвильовано підводиться і опустивши очі промовляє:

 - Пробачте, я не мала права торкатися його....

Ні, він ні крапельки не сердиться на неї. Ця музика наче дефібрилятор для нього, але він занадто гордий, щоб визнати це. Назар опускає очі, щоб вона не могла побачити його захват.

Бере стілець і вперше за довгий час сідає за фортепіано.

 - Ти не вірно закінчила. Заграй. Тільки з початку. - Назар дуже хоче почути Мелодію янголів ще раз.

Віра невпевненно дивиться на нього, вагаючись. Їй страшно, але як не дивно вона хоче ще раз заграти....

Невпевнено починає, десь на середині переплутуючи клавіші. Неймовірна мелодія зривається...

Назар дивиться на фортепіано, її руки.

 - Я вже давно не грав.... - сам дивується тому, навіщо це все їй розповідає.

 - Я знаю.

Назар здивовано дивиться на неї. Дівчина дивиться прямо, в її погляді нема співчуття чи глузування. Вона не відчуває себе кращою за нього, вона не посягає ні на що. Не вмовляє його продовжувати...

Назар вперше за довгий час грає Вагнера, спочатку дуже повільно. Його руки звикають до руху.  Десь в підсвідомості, ці звуки викликають ледь помітне хвилювання.

Він відчуває, що щось всередині починає прокидатися і чомусь стає невимовно боляче....

Хлопець зупиняється і швидко прибирає руки. Віра повільно в тому ж ритмі, продовжує його мелодію. 

Назар мовчить. Він чи то здивований чи то шокований станом власного пробудження, він не хоче нічого говорити. Пояснювати, бо все напевно зрозуміло. Коли він повертається туди, де сиділа Віра, дівчини вже немає поряд.

Вона лишила його наодинці і він чомусь їй за це невимовно вдячний. Можливо тому що сам собі не може пояснити, що з ним відбувається.

 

Віра вийшовши з кімнати, тихенько зачиняє двері і опинившись в кімнаті 203, повільно опускається на стілець.

Мама колись розповідала їй про емоційне спустошення. Талановиті люди в одну мить більше не можуть нічого створити. Віра з жахом думає про те, що стало з Назаром. Вона розуміє, що це саме Валік займався створенням музичного супроводу останнім часом. Їй чомусь на мить стає лячно. 

Дівчина виходить на вулицю почекати Яну. Вони останнім часом так роблять.  Вони разом йдуть до гуртожитку, потім Яна йде на навчання, а Віра чи слухає лекції дистанційно чи гуляє містом.

 

Назар виходить на вулицю. Йому кортить покинути звичні межі. Він хоче до води. До Дніпра. Кажуть вода забирає всі хвилювання і дарує полегшення. Він майже забув про це.

Вже перед самою машиною бачить Віру. Дівчина чекає на когось. Тепер вона знає його таємницю. Тягар поділений на двох, стає вже не таким важким.

Назар підходить ближче.

 - Чекаєш на когось?

 - Подружку.

 - Хочеш зі мною поїхати? Хочу поговорити з тобою про дещо.

Віра здогадується про що буде розмова.

Вона мовчить і ледь хитає головою, погоджуючись. Назар посміхається, але погляд уважний і серйозний. 

Вже в машині Віра спостерігає, як люди метишливо заповнюють вулиці.

 - І коли люди працюють?

 - Мене самого завжди бентежить таке питання...

 

Дніпро виблискує на сонці і Віра захоплено роздивляється навкруги.

 - Не місцева?

 - Ні.

Назар, спостерігаючи за Вірою, ловить себе на думці, що трохи заздрить їй. Її емоціям. Вмінню відчувати. 

 "А коли саме це все зникло?"- думає він. Відповіді немає чи може він не може її знайти.

Вони повільно йдуть до берега. Шум води привертає його увагу. Назар уважно спостерігає за її поверхнею.

 - Ти виявляється дуже гарно граєш. - обережно промовив він, розглядаючи дівчину.

 - Я не професіонал.... тому не можу оцінювати власні навички, а перебільшувати їх мені не дуже хочеться.

 - Тоді напевно ти не відмовишся пограти в гру. Продовжи за мене. 

Віра з цікавістю поглянула на нього.

 - Я буду розпочинати, а ти продовжувати... якщо чогось не будеш знати, буде можливість вивчити.

Віра не стала казати, що вони з Валіком в дитинстві часто так робили, тільки вони намагалися вгадати, яку саме грає мелодію, можливо навіть не вірно, твій суперник. 

О, які вони вигадували композиції! 

При згадці про брата, Віра відчула, як його їй не вистачає, навіть забула, що Назар чекає на її відповідь. Звичайно, вона б не відмовилась від можливості ще раз пограти.

 - Добре.

Назар посміхався. Він навіть зняв окуляри, щоб чи краще роздивитись чи можливо був радий, тому що нічого не потрібно приховувати. Його охопило передчуччя очікування...

 

 

 

 

 

 

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше