15

 - Я не пущу тебе саму! – рішуче промовила Яна, роблячи ковток запашної кави. – Тим паче зі мною ти і адресу знайдеш швидше.

 - Але? Навіщо це тобі? – Віра уважно подивилась на подружку.

 - Мені дуже цікаво куди подівся твій брат. Ти так любиш його. Для мене це дивно, так ризикувати заради когось.

 - Але він мій рідний. Як я можу інакше?

Яна відвернулась і подивилась у відчинене вікно. Навіть через маленький отвір було добре чути, як співають птахи.

 - Я завжди думала тільки про себе.

   Віра замислилась над її відповіддю. На вулиці одні птахи почали співати, а інші продовжили їхню мелодію.

 - Для мене це незрозуміло, але дивлячись на обставини в яких ти зростала…

Яна перевела свій погляд на неї.

 - Він пожертвував своїм майбутнім, заради мого. Я не могла чинити інакше…

 -  Про нього ніхто нічого не каже. Отак зникла людина, а всім байдуже.

 - Я сама тільки недавно думала про це. Якось страшно стає…А ти що розпитувала про нього?

 - Скажімо так, намагалась. – промовила подружка, а потім додала. - А ви взагалі в поліцію зверталися?

 - Там наче його теж шукають, але поки, як бачиш безрезультатно.

 - Зрозуміло. Тоді підем вже. – Яна підвелася. – Якраз прогуляємось у вихідний. Я хочу показати тобі дивовижне місце. Мені цікаво, яке враження воно на тебе справить.

Дівчата спустилися вниз і відправились за вказаною адресою.

Віра дуже нервувала і навіть перед самими дверима, зупинила Яну, щоб та так швидко не натискала дзвінок.

 - Чого ти все буде добре.

 - Нервую дуже. – нарешті промовила Віра, після невеличкої паузи, а Яна вже натискала дзвінок.

Довго ніхто не відкривав. Через деякий час дівчата почули кроки за дверима, а потім їм відчинила жінка середнього віку.

 - Доброго ранку. – привіталися дівчата майже одночасно.

 - Доброго. – промовила жінка, явно чекаючи, коли вони скажуть чому її турбують.

- Я шукаю брата. Валентин – його звуть.

 - Не знаю такого. – швидко промовила жінка, намагаючись швидко закрити двері.

 - Але ми точно знаємо, що він тут мешкав! – Яна підставила ногу, не даючи їй можливості це зробити.

 - Як тебе звати?

 - Віра.

 - А маму твою?

 - Оксана.

Замість відповіді жіночка пропустила їх всередину квартири. Дівчата сміливо пройшли далі, оглядаючи все навколо.

 - Він дуже вас любить. – Жіночка нарешті усміхнулась.

 - А тут його немає.

 - Зараз ні. Взагалі то він просив, щоб я вдала, наче я його не знаю і всім про це говорила.

 - А чому так?

 - Я в його справи не лізла. Попросив, я виконую. Я до нього ніколи претензій не мала. Він завжди платив вчасно  і його майже ніколи не було. Тому так…

- Зрозуміло, а може якісь речі залишились?

 - Речі… так, звісно. – вона зайшла в кімнату, дівчата за нею.

Відкрила шафу і показала на спортивну сумку.

Віра одразу її впізнала, це була дійсно сумка Валіка.

Взяла її до рук.

 - І як довго він не з’являється?

- Вже місяць.

 - Може хтось в вас запитував про нього? – Яна була дуже наполегливою.

 - В мене ні. Може в чоловіка? Він зараз на роботі.

 - Якісь особливі вподобання ви помітили в нього? – запитала Яна, а господиня квартири і Віра здивовано на неї подивились.

 - Нічого особливого, звичайний хлопець. Завжди ввічливий. – господиня трохи замислилась, а потім підійшла до вікна. – Він дуже часто бував в тому барі.

Потім рухом показала на вікна закладу на протилежній стороні.

 - Що пив?

Віра здавалось не наважувалась вставити хоч слово в їхній діалог.

 - Не помічала за ним такого. Кажу ж звичайний хлопець, гарно вихований. – відповіла господиня, уважно подивившись на Віру.

А вона ніяк не могла зрозуміти, навіщо подружка про це все запитує.

Потім вони побалакали про якісь несуттєві речі і зібралися йти.

Вийшовши з під’їзду Віра одразу ж запитала:

 - Валік не пив ніколи.

 - Люди можуть змінюватись, під впливом інших.

Віра вже хотіла все заперечити.

 - Хоча…

 - Що?

 - Головне -  це висновок, який я зробила.

 - І який?

 -  Якщо ж твій брат такий ідеальний, то в нього не повинно було бути ворогів.

 - І?

 - А в нього вони виявляється все ж були!

Віра не могла з нею сперечатися.

- Ну що навідаємся до того бару? І ще я хотіла тобі дещо показати.

 - Давай все завтра, зараз мені потрібно на роботу. Я згадала, що Егор просив, щоб я прийшла сьогодні трошки раніше.

- А…шкода…- подружка виглядала розчарованою.

- Не засмучуйся. В нас ще буде час. Купа часу і ти обов'язково встигнеш мені все показати!

Дівчата попрощалися, Яна поїхала до гуртожитка, а Віра до клубу, радіючи тому, що вчасно згадала, що обіцяла прийти раніше.

Назар вирішив поговорити з  Єгором і розпитати в нього, що він думає про Валентина. Він знав, що кожна людина сприймає по своєму ту чи іншу особистість. Зараз йому стало цікаво, як саме сприймав його Єгор. Хлопець не мав відношення до музики, але…але він завжди прислухався до його думки і можна сказати довіряв йому. Довіряв йому те, що ще для нього мало значення. Своє життя.

Не дивлячись ні на що Назар дуже хотів жити. Завжди. Навіть в самих непередбачуваних ситуаціях хапався здавалось навіть за тонку нитку надії і сподівався, що все налагодиться. Тому нікого не підпускав до себе занадто близько.

Обличчя Єгора як завжди було без будь яких емоцій і Назар подумав про те, що він не завжди був таким. Коли вони зростали разом хлопець завжди був добрим, відкритим в спілкуванні, для нього самого певно таким і залишився.

Назар дуже поважав Єгора і тому зараз зосереджено дивився на нього.

 - Хотів запитати в тебе дещо про Валіка? – одразу запитав він замість привітання.