Я впізнаю твої кроки

17

З Віктором Віра познайомилась тоді, коли прийшла на роботу. Він вже чекав на неї.

- Привіт. Мене звуть Віктор.

 - Я Віра. Замість Руслани. Вона звільнилася.

 - Тепер зрозуміло. Я все думаю, де це вона. Вона завжди приходила вчасно.

Дівчина здивовано на нього подивилася. Він що робив їй зауваження? Вчасно згадала, що їм ще працювати невідомо стільки, тому вирішила поговорити на іншу тему.

Віра цілий ранок збиралася, одночасно заспокоюючи Яну, що з нею буде все гаразд, бо з гуртожитку треба було виселятись і то як найшвидше.

Вони дізналися про це напередодні вечором. Серйозна жіночка зустріла їх майже на порозі і просто сказала про це. Яна одразу розпочала вмовляти, але Віра дивуючись спокою жінки і розуміючи, що вона робить це не перший день, промовила:

- Добре. – намагаючись рухом зупинити Яну.

Яна здивовано на неї подивившись та на мить і застигла з відкритим ротом.

Коли вони зайшли в кімнату, Яна одразу перейшла до діла.

- Ти я бачу вже все вирішила.

 - Господиня мене не вижене. – тихо промовила Віра.

- Вона знала Валентина, тож довіра до мене вже якась є.

- Шкода, а я вже до тебе звикла.

Віра подивилась на подружку і подумала, що Яна і звичка- це певно щось дивне.

 - Що не віриш?

 - Звикнеш до когось іншого.

- Що ти маєш на увазі?

- Яна ми все одно будемо зустрічатися, як не крути. Тим паче я ще раз хочу почути, як Макс грає на гітарі. Мене дивує, що йому зовсім не боляче знову і знову торкатися струн.

 - Це тому що він кожен день відпрацьовує навички. – подружка весело розсміялась. –  Він постійно з нею ходить. Скільки його пам’ятаю він завжди з гітарою.

- Страшно навіть питати…

- Так, так вона поза конкуренцією…-відповіла Яна і дівчата весело розсміялись, зрозумівши одна одну.

 

 - З чого почнемо? – поринувши у спогади вчорашнього вечора, Віра не одразу почула запитання, поступово повертаючись у цю хвилину.

 - А вам, що Єгор не показував об’єм роботи?

 -  Він сказав, що це зробиш ти, бо у нього справи.

- Ну що тоді давайте розпочинати, щоб не втрачати часу?

Віктор їй посміхнувся і вони разом зі всім потрібним приладдям спустилися до зали.

 - І що ти сама за один день дійшла майже сюди? – Віктор показав місце на підлозі, на якому вона зупинилась.

- Так.

- Зрозуміло.

Дівчина уважно роздивилась обличчя Віктора, так і не зрозумівши добре вона зробила чи не дуже.

« Якщо він працював з Русланою не один раз, то повинен і Валентина знати.» - думала Віра, натираючи підлогу.

Кахелинки одразу заблищали після її рухів.

- А ви давно тут працюєте?

- Я би точніше сказав, що періодично тут працюю. Постійно тут працювала Руслана…- терпляче роз’яснив чоловік.

- А співробітників всіх пам’ятаєте?

- А вони тут часто змінюються.

- Я про це чула. Просто знайомого шукаю, а він наче тут працював. Валентин, може знаєте?

Віктор звів брови.

- Так він тут працював, а на цей раз я його не бачив. Мене самого цікавіть де це він подівся? Ми наче товаришували. Шкода, що не попередив, коли зникав. – він посміхнувся куточками губ, але очі чомусь не посміхались.

 Ну хоч хтось підтвердив, що братик все ж тут працював. Віра обережно посміхнулася у відповідь. Треба було ж якось відреагувати, невідомо скільки часу доведеться працювати разом, хоча посміхатися зовсім не хотілося.

- Що я можу сказати? Гарний хлопець, правду любить і добрий дуже.

- Так, він дуже добрий.

Чогось від цих слів Віктора їй трохи легше стало. Значить він не дуже сильно змінився, бо таким і був.

- Ви дуже влучно його охарактеризували.

- Я взагалі дуже добре розбираюсь в людях.

- Та невже? – Віра, відірвавши свій погляд від кахелинок на підлозі, уважно подивилась на нього.

 - Ти домашня дівчинка, розумна, музику любиш і дуже гарно граєш.

- Як ви дізналися? – тепер дівчину розпирало від цікавості, як же він здогадався.

- Ти дуже не професійно натираєш кахелинки…- він трохи помовчав. – І у тебе руки справжньої піаністки…

- Дякую. – це все, що спромоглася промовити Віра.

Коли вона починала говорити чи згадувати музику, всередині розливалось приємне тепло і ставало радісно.

З Віктором вони дуже швидко закінчили прибирання зали.

Спустившись до кімнати 207, вирішили трохи перекусити, доки у кімнату різко не відчинились двері. На порозі стояв Єгор.

Привітавшись з Віктором і запитавши, як в нього життя, попросив їх знову піднятися до зали і допомогти Артуру, бо він одразу хотів зробити  і потрібні налаштування, щоб встигнути до  сьогоднішньої репетиції.

Вони так і не встигнувши перекусити піднялися до зали, побачивши Артура майже під стелею. Зараз він виглядав переконливо.

- Ну що застигли? Давайте обоє сюди, мені потрібна ваша допомога. Ця куля досить важка.

Віктор узявши дві драбини, допоміг піднятися спочатку їй, а потім піднявся і сам.

- Так, ось так. Поки що тримайте, а я тут дещо перевірю… - Артур вправно керував їхніми діями

 - А тепер спускайся вниз і стань у центрі. Мені потрібно відпрацювати потрібний кут. – промовив він, звертаючись до Віри.

Дівчина покірно встала туди куди він показав.

 - А  тепер ти, Віктор. Піди і увімкни світло.

Коли все розпочалося, Віра зрозуміла чому це все так важливо. Тому що саме, зміни кольорів і створювали атмосферу, посилюючи ефект від музики і виступу танцювального колективу.

 

Повернувшись до гуртожитку Віра почала збирати речі, випадково наштовхнувшись на сумку з речами брата.

«Як я могла про них забути?» - думала Віра, подумки картаючи себе за забудькуватість.

Швидко відкрила і зазирнувши всередину почала діставати речі. Через деякий час відчула себе розчарованою. Нічого важливого в цій валізі не було, окрім фотографій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше