18

Назар зі злістю штовхнув двері, вийшов в ніч. Так саме в ніч, бо вона була у самому розпалі. Темрява ночі його не лякала ніколи, а зараз тим паче.

Вогні міста виблискували звідусіль, а він думав про все своє життя. Дитинство, юність, захоплення, які змінювалися достатньо часто і про небезпеку…

Вона завжди мотивувала його, змушувала діяти, постійно рухатись. Неначе зупинишся на хвилину, секунду і застигнеш.

Дівчата вчора зірвали репетицію пересварившись за його увагу. Єгор посилив охорону. Артур зробив свою справу на відмінно, а Лариса чомусь виглядала засмученою.

Він написав їй, щоб піднялась до нього і почав чекати, слухаючи звуки машин і дивлячись на зірки.

Можливо і там десь є життя? Яке воно? Бентежне, як у нього. Спокійне, як у незнайомих перехожих чи відоме тільки їм самим.

Що йому до того? А нічого. Просто цікаво.

Коли двері відкрились він навіть не повертався, знаючи, що це вона.

Лариса тихо сіла поряд.

 - Чого ти засмучена? Все майже готово. Все так, як ти хотіла. Я встиг, хоча цього разу я до останнього не був впевнений, що все вдасться.

 - Спочатку я раділа тому, що на цей раз музика трохи інакша. Але зараз майже перед початком мені здається, що танець зовсім не відповідає їй.

Назар підняв брови. Невже на неї так вплинуло те, що дівчата вчора зірвали репетицію?

 - Ти ж бачив, що дівчата вчора зробили?

-  Вони всі хотіли бути попереду….

 - Ми домовлялися, що вони по черзі будуть ставати до центру і танцювати.

-  І?

-  Але зараз чомусь він здається мені не таким вдалим. Може подивишся ще раз?- Лариса з надією на нього подивилась

 - Добре. – тихо промовив Назар підводячись.

Десь через сорок хвилин просмотру репетиції він все більше хмурив брови. Щось у виступі нервувало, не викликало захоплення, подиву.

Все було наче прісним. Таким що можна було ковтнути, але якогось естетичного враження не надавало.

Невже Лара втрачала навички? Це все дивувало. Бентежило, наштовхувало на думки почати все з початку.

Нехай він вів боротьбу з невидимим ворогом, але вона. Та, яка завжди зберігала холодний розум і розрахунок на успіх.

 - А де та дівчина? – задумливо промовив він, згадуючи, як звуть подружку Віри.

 - Яка? – Лариса відірвала свій погляд від сцени і подивилась на нього.

 - Ну…яка з Вірою товаришує…

 - Прибиральницею?!

Чогось Назару стало смішно, бо у його незмінної помічниці було дуже здивоване обличчя. Але він знав, що на його обличчі це ніяк не відобразилось.

 - Взяла вихідний.

Він задумливо обвів поглядом залу.

 - А де це Віра?

 - Вона теж.

Відповідь чомусь розлютила. Чому це він про це не знає? Хто дозволив вештатись де інде, коли і тут так багато роботи.

 - Хто відпустив?

 - Яна попросила, а я….не думала, що ти так відреагуєш….

Назар мовчки дивився на неї прислухаючись до власного дихання зі всієї сили намагаючись подавити відчуття гніву.

Мовчки підвівся. Йому все це подобалося все меньше.

 - Мені треба подумати….Ти знаєш де мене шукати. – пішов до виходу, чомусь у вухах чуючи власні кроки.

Тиша коридору подарувала полегшення. Назар на якусь секунду зупинився, насолоджуючись ним.

 - Назар…. – голос Лари витягнув його з цього стану. – Я….

 - Що?

 - Давно хотіла сказати тобі, але все якось не наважувалася….

 - Що саме? – він змусив себе дослухатися до її слів.

 - Я тебе кохаю. – дуже емоційно промовила Лариса, наближаючись до нього.

Швидко обіймаючи його. Настільки швидко, напевно, щоб він не встиг чи то оговтатися чи то відійти на крок назад. Потім торкаючись його губ, з явною надією на продовження.

« Оце так справи.» - думає Назар дуже повільно, але впевнено вивертаючись з  обіймів.

Він ніяким чином не хоче образити ту, яку дуже поважає, як виявляється. Ту, від якої ну ніяк такого не чекав.

Почуття наче миттєво приходять до ладу. Гнів минає, змінюючись нерозумінням.

Вони стоять мовчки спостерігаючи один за одним. Наче наново бачать.

Назар не знає, що і казати. Потім повільно продовжує свій рух.

 - А як щодо виступу? – запитує Лариса, а голос її звучить вже зовсім інакше.

 - Ти знаєш де мене знайти. Зайдеш через пару годин.