22

Повернувшись до міста перше, що зробила Віра це зайшла до гуртожитку і забрала свої речі, не забувши при цьому сумку брата.

Чомусь трохи затримавшись в дверях гуртожитку, не озираючись пішла на зупинку. ЇЇ ніхто не затримував і не турбував.

І дівчина цьому була дуже рада. Вона думала, що певно повинна встигнути до того, як пані Оксана піде на роботу.

Їй конче було потрібно поговорити з нею.

Люди у транспорті були зайняті кожен своїми справами.

Віра трохи їх роздивившись, відвернулась до вікна. Там вирувало життя. Люди поспішали на роботу.

Дівчина всередині себе здивувалась, які у всіх цих людей були різні вирази обличь.

Добрих, відсторонених, байдужих чи заклопотаних.

Потрібну зупинку Віра побачила завчасно і підготувавшись стала навпроти дверей, обов’язково дивлячись під ноги, щоб знову не травмувати ногу. Яка вже майже стала такою, як і була.

Майже не боліла і не турбувала, що її не абияк тішило.

Тому зараз з подвійною обережністю і крокувала і навіть намагалась не поспішати.

Якоїсь миті Віра піднімаючи голову бачить….Валентина.

Дівчина не вірить власним очам, намагається якнайкраще розгледіти чи то дійсно він.

Ось хлопець вже майже навпроти дверей. Повертає голову, озираючись.

Так, це дійсно Валік. ЇЇ братик.

Віра від хвилювання навіть забуває, що знаходиться у транспорті. Їй конче потрібно вийти. Впевнитися, що то дійсно він і їй не здалося.

Але транспорт непохитно рухається вперед. Водію все одно, він просто виконує свою роботу.

 - Зупиніться. Будь ласка, зупиніться. – кричить Віра, але її голос майже не чутно, він розчиняється у шумі рухомого автобуса.

Віра притискається до дверей і майже торкається чолом скла, намагаючись розгледіти куди піде її брат.

Нарешті автобус зупиняється на зупинці.

Дівчина швидко вибігає на вулицю, пробігає декілька кроків у тому напрямку, де бачила Валентина, але там вже нікого не має.

Вона озираючись, зі всієї сили намагається побачити знайомі риси обличчя у випадкових перехожих, але… але…нікого схожого не бачить.

Декілька разів обертається навколо себе в марних спробах все ж побачити його.

Ні, їй точно не могло здатися. То був він. Точно він. Його знайомі та близькі риси.

Але зараз його ніде не має. Тільки перехожі повільно її обходячи, байдуже ковзають поглядами по її обличчю.

Віра у відчаї з широко відкритими очами, відчуває, як сльози котяться по її обличчю.

Ну хоч живий, а те що зараз зник у натовпі, так це нічого. Це не назавжди.

Трохи постоявши і оговтавшись від тих емоцій, які тільки но пережила, вже повністю себе опанувавши, дівчина повільно озирається.

Виявляться тут зовсім недалеко будинок пані Оксани і саме те місце, куди вона і прямує.

Віра притискаючи сумку з речами брата щільніше до себе йде туди неспішними кроками.

Вона не хоче поспішати їй треба добре подумати, як саме розпочати розмову з господинею і попросити залишитися.