24

Піднявшись в кімнату, Віра прилягла на ліжко. Навіть роздягатися не стала. І ця жінка їй допомогла. Не відмовила.

Валентин живий і це головне. Для неї це було найприємнішою новиною.

Одразу чомусь подумалось, що як мало вона знала власного брата, як виявилось.

Чому ж не дзвонить мамі? Невже дійсно щось накоїв? Думки про роботу з’явились самі по собі. Там все було якимсь штучним.

Без емоцій, почуттів. Можливо тому Назар втратив на якийсь час натхнення.

І чому це її власне хвилює? Що їй до нього?

Вона і так допомогла йому більше, ніж треба було. Але чомусь…вона за нього хвилювалась. Їй чомусь хотілося, щоб він був щасливим.

Бо тільки щасливі люди, роблять щасливими інших.

Він був лідером. Вів за собою інших. Дарував їм емоції.

Віра важко зітхнула.

Треба було трохи відпочити і збиратися на роботу.

Дівчина прийшла сьогодні до клубу якраз вчасно. Можливо їй не хотілося, щоб Віктор їй дорікав, а можливо не хотіла нікого зустрічати.

Повільно передягнулася. Взяла все потрібне приладдя і спустилася до зали. Тихо увійшла, поставила те, що було в руках на підлогу.

Увімкнула світло якраз над сценою. Повільно роздивилась пусту залу у тиші.

Вона напевно би поставила на сцені те біле фортепіано, яке старанно натирала майже кожен день. Воно би тут виглядало переконливо.

Саме на його поверхні відображалося світло тієї кулі, яку вони з Віктором встановлювали, під керівництвом Артура.

Потім пішла повитирати ще поверхню і чомусь обернулась. Відчула чиїсь погляд.

 - Ти сьогодні вчасно. – Назар сидів на стільці у кутку, тому вона його одразу не побачила.

Дівчина мовчала роздивляючись його. Назар з Валентином незважаючи на зовнішню різницю були дуже схожими.

Зі сталевою волею і вмінням долати перешкоди. Напевно любили свободу понад усе.

Ними захоплювалися, їх боялися, намагаючись привернути їхню увагу за будь яку ціну.

Але все це розбалує…в якусь мить забуваєш…коли перетинаєш межу.

 - Нікого не хотіла зустрічати. Просто сьогодні хотіла виконати свою роботу і тихенько піти.

 - Лариса доробила виступ.

 - Вона над цим працювала. Хай радіє.

 - Мені він не дуже подобається. Щось не то. Але поки що все залишиться все таким, як є.

Чомусь Вірі не очікувано згадався Максим і те, як він для них грав. Там у лісі. Він посміхався. Заряджаючи своєю енергією всіх оточуючих. Йому було байдуже на результат. Він просто насолоджувався процесом створення.

І це так притягувало. Просто неймовірно. Хотілось слухати знову і знову. Цю музику. Ці дзвінкі акорди.

 - А вам це дійсно приносить задоволення? Сьогодні я чула, як один хлопець грав саме для себе і це було дуже хвилююче.

Назар зробив декілька кроків в сторону і повернувся назад.

 - Чогось все одно не вистачає..

- Це певно і є процесс розвитку. Це добре коли чогось не вистачає. Є куди прагнути...

- А тобі самій є куди прагнути?

Про себе Вірі не хотілось розмовляти. Можливо вона не замислювалась над цим.

- Але ж ми зараз не про мене.

- Завжди можна почати.

- Ваше шоу важливе тільки для вас. Мене воно мало хвилює. 

- Але тобі що не цікаво?

Віра трохи замислилась, але голос Назара продовжував:

 - Я завжди відчуваю біль, коли створюю музику. Ніби щось всередині грудей тобі встромили і ти навіть дихати нормально не в змозі. Тому напевно мені не може це все приносити прямо таке сильне задоволення….

Віра мовчки обдумувала, що йому сказати на те все. Напевно вона не могла відчувати те, що відчуває він. Але розуміла, що певно процес створення чогось дійсно вартісного потребує більше енергії. А в кожного це по різному проявлялося. Вона про це знала.

 - Можливо. Все індивідуально. В мене процес створення схожий на неприривний потік, тому можливо, я так часто відчуваю втому після репетицій. І ще мама завжди каже, що жінкам важче щось створювати….Набагато важче.

 - Але воно таке не стійке. Натхнення це. Мені потрібно багато емоцій, щоб потім перенести їх всі саме у музику. Мені спочатку важко, а вже потім наче настає полегшення. І що це за ви? Ми наче вже на інший рівень переходили? Спілкування…

 - А так тож за межами клубу… - Вірі чомусь стало якось незручно. - Я все ж рада, що все вдалося. Ти повинен відчувати щастя.

 - Лара добре робить свою справу. А для творчих людей головне – створювати те, що подобається…

- .І на коли заплановано? Я все ж прийду подивлюся. 

 - А  може теж станцюєш? – Назар обійшов її,  роздивляючись і наче оцінюючи її шанси..

Віра нервово засміялась, одразу згадавши, як Яна впала, розбивши носа об підлогу.

 - Певно ні. Але мені цікаво, яку саме музику будете використовувати?

 - Вже майже все готово…

 - І що вже не боїшся? – запитала Віра, згадуючи, як він розповідав їй про те, що йому щось загрожує.

 - Я люблю ризикувати... Тим паче дещо для себе я все ж вирішив. Нехай станеться, як задумано.

Віра знову уважно дивилась на нього.

 - А я брата не можу знайти. Цей клуб його останнє місце роботи…

Назар нахмурив брови.

Через мить вони обоє почули, як відчинились двері і до зали хтось увійшов.

 - О, ти тут. А я тебе усюди шукаю. – голос Лариси лунав все ближче і вже через мить вона вже була поряд з ними. – В мене виникли ще деякі питання….

 - Ну я певно вже піду, бо я не закінчила. – промовила Віра, беручи до рук все приладдя. – Тим паче Віктор певно зачекався….

 - Обов’язково приходь…

Виходячи з зали дівчина думала про те, що ніколи не знала, як саме створюється шоу і зараз їй дійсно кортіло подивитись, що вийде в результаті. Вона бачила захват Яни, її емоції. Чомусь такого не відчувала. Певно тому, що вони з нею були дуже різними. 

«А де це вона?» - подумала Віра, одразу зрозумівши, що певно ще зарано і тому Яна ще не прийшла.