Глава 24

Томас Райт набрав номер телефону матері своєї єдиної дочки. Інакше про Ірину тепер думати не міг. Йому не хотілося говорити з нею, але це було потрібно. Коли після першого гудку в слухавці він почув жіночий голос, йому здалося, ніби й не було довгих років розлуки, і він розмовляв із нею лише вчора.

– Алло, я вас слухаю.

– Доброго дня, Ірино. Це Томас, – мовчання. – Томас Райт, – коротко уточнив він.

– Що тобі потрібно? – Простягла жінка і нервово видихнула.

– Дещо треба обговорити. Це стосується Кіри.

Вона зневажливо хмикнула.

– Що обговорювати? Тобі давно треба було зробити усе необхідне.

– Я знаю. Але все ж таки хочу її згоди.

– Та вона вперта і дурна. Може взагалі від усього відмовитись. Вана погодиться лише, якщо буде їх ненавидити, так само сильно як ти.

Томас подумав, що Ірина має рацію. Дочка була гордою та принциповою.

– Тоді, тим більше, потрібно зустрітися.

– Гаразд, пиши, куди приїхати, – погодилася Ірина.

Алекс ледве стримував свою круту вдачу, коли батько вкотре заявив, що той змушений буде одружитися. Аманда вже сьогодні мала вечеряти в родинному колі. Все чисто формально. Їхні батьки домовилися і все обговорили.

– Я не зможу з нею одружитися! – категорично заявив Алекс.

– Одружишся! – прошипів Круз-старший, і обличчя його стало червоним. – Чому я мушу тебе вмовляти як маленького? Адже ти в курсі всіх подій! – люто загарчав батько. – Нас повинні пов'язувати з Фіверлі міцні родинні зв'язки. На карту поставлено дуже багато.

– Хіба недостатньо шлюбу Ендрю?

– Сам знаєш, що замало. Як побралися, так і розлучилися. Потрібен законний спадкоємець. Обидві сторони повинні мати гарантію.

Алекс стиснув зуби. Його накрила паніка. Виходу зовсім не було. Він усе розумів і усвідомлював, але не міг зважитися на весілля.

– Нагадую тобі, що зовсім скоро саме ти візьмеш кермо нашого сімейного бізнесу, – суворо нагадав батько. – Я зовсім здав за останній місяць. Лікар сказав, щоб ніяких стресів. Моя єдина мрія була піти на пенсію та няньчити онуків. Чорт забирай, у мене два сини, а я змушений благати вас зробити мене дідом. Наче прошу чогось неймовірного…

Саме ці слова змусили Алекса заспокоїтись та прийняти неминуче.

– Гаразд, тату, – видавив із себе Алекс. – Нехай буде по твоєму.

Виявляється, рішучість залишила Кіру саме у той момент, коли вона увійшла до кабінету Алекса. Він одразу ж підвів на неї важкий погляд. Здавалося, ніби не був радий її бачити. Кіра вирішила налагодити їхні стосунки. Нехай між ними було непорозуміння, але тепер вона хотіла все змінити.

– Алексе, можна поговорити з тобою?

Він насупився. Але Кіра була дуже рішуче налаштована втілити задумане у життя, тому й не звернула уваги на поганий настрій Алекса.

– Я не займу багато часу.

Він стомлено зітхнув і запитально підняв гарну форму чорну брову. Кіра подумала, що ніколи раніше не дозволяла собі так прямо розглядати його. Господи, як гарний чоловік! Вона спіймала себе на тому, що вже хвилину дивиться на Алекса, пристрасно розглядує обличчя.

– Кіра… – почав Алекс.

Але дівчина його перебила, запізно усвідомивши свою безглузду поведінку та розгубленість.

– Я хочу запросити тебе на вечерю, -– чуттєво сказала вона і благаюче подивилася йому у очі.

Він ніби завмер і перестав дихати. Вони обоє не дихали. Алекс, здавалося, боровся сам із собою. Чому? Він пообіцяв собі викинути цю жінку з голови. Забути про неї. Тим більше, що скоро в його житті з'явиться інша жінка, на якій він має одружитися. І його принципи не дозволять зраджувати дружині в перші ж дні весілля. Нехай це безглуздо. Але Алекс вважав, що шлюб несе у собі певні обов'язки. І в міру можливості він збирався дотримуватися основних правил шлюбу. Йому не хотілося, щоб його дружина теж зраджувала його.

Але Кіра, що стоїть перед ним, була його нав'язливою мрією. Він просто дивився на неї і в ньому вже спалахував вогонь бажання. Душа ніби виривалася їй назустріч. І хоч би як він намагався триматися від неї подалі, незмінно ставав рабом свого потягу. Здоровий глузд, принципи, образи – ніщо не могло зупинити його. Кіра – ось його найбільше бажання та спокуса. Але цього не можна допустити, тобто піти проти батька, сім'ї і не виправдати покладені на нього надії.

– На жаль, це неможливо, – категорично відповів Алекс.

Серце дівчини ніби обірвалося. Вона розгублено посміхнулася, намагаючись зібрати крихти своєї гідності та не видати розчарування. Адже вони обоє зараз зрозуміли причину її запрошення. Вона вперше зважилася висловити йому свою прихильність. То був маленький, але впевнений крок назустріч. Перший прояв симпатії, інтересу.

Але Алекс, мабуть, пережив цю історію. Або вона, як завжди, прийняла бажане за дійсне.

– Вибач мені, – вона спробувала виправити ситуацію, – я не хочу здатися нав'язливою. Це не так. Лише пропозиція повечеряти, і не більше…