~ Екстра (5) ~

Іноді трапляється, що я можу щось забути. Або ж якась річ раптово стає потрібною, а її немає поруч. Звісно, я могла би телепортуватися і взяти її, але так не вийде зробити, коли я серед людей. Тому для цього є інший спосіб – телепортація предметів.

Але на відміну того випадку, коли я телепортую сама себе, тут скоріше буде відбуватися заміна предметів. Щось не може взятися з «нізвідки». Тому я маю дати щось взамін, хай це навіть буде якась дрібничка. Але зазвичай я не ношу з собою ніяких зайвих речей. Тому мені доводилося так виходити із різних ситуацій.

Наприклад, колись у школі забула свій пенал (навіть у всемогутніх людей таке трапляється). Довелося обміняти на нього одну купюру із гаманця, це єдине, що я знайшла і що не було мені потрібним у найближчий час. Але потім, на обідній перерві, я зрозуміла, що мені не вистачить грошей, аби пообідати. Я обміняла свій олівець на ту нещасну купюру. А потім обережно прокралася до дошки, щоб стирити крейду, яка потрібна була мені для повернення олівця. І робила я це абсолютно непомітно, наче нічого особливого не відбувається.

Добре, що ніхто не помітив. Але нещодавно, коли я на парі зрозуміла, що моя ручка не пише, я обміняла її на іншу. Все б нічого, але вона була іншого кольору. Яся це помітила й здивовано витріщилася на мене:

– У тебе ж щойно була синя ручка, хіба ні?

Довелося підіграти. Хоча я зовсім не хотіла, щоб Яся думала, неначе у неї проблеми з головою…

– Що? Ні-ні, у мене оранжева ручка.

– Але ж мить тому… зачекай. Я точно бачила, як ти писала синьою ручкою!

– Тихіше… – я з острахом глянула на викладача. – Ясь, тобі здалося. Може, ти щось наплутала. Бачиш – моя ручка оранжева. І в пеналі інших немає.

Пробач мені, Ясю. Просто змирися з тим, що відбулося. Подумай, що тобі лише здалося, це всього лише твоя бурхлива фантазія…

«Мабуть, я не виспалася, – втомлено подумала вона. – Я ще й так звернула увагу на ту ручку… може, і справді здалося? Або ж то було в інший день…»

Правильно, так і думай.

«Або ж у батончики «Снікерс» щось не те підсипали», – з’явилася ще одна думка у Ясі.

Це тут ні до чого. Це моя провина, визнаю… але тобі, Ясю, я цього не можу сказати. Пробач.

Тож, раніше я не носила з собою багато непотрібних речей… та нещодавно вирішила, що це не завадить.

Тому тепер я на руках маю кілька скромних браслетів, на одяг чіпляю якісь значки. І невелика каблучка. Так, щоб усе було під рукою.

Про всяк випадок…