Розділ 11. Від Іванки до нещасного кошеняти всього один крок

Куди б я подалася зараз на місці Іванки? Уже вечір. Після розмови зі Святом, вона кудись втекла, скориставшись зупинкою часу, і не повернулася. Думаю, вона пробралася в лікарню, до свого брата. Або ж знайшла якесь усамітнене містечко…

Мені її цілком легко буде знайти. Вжух – і я вже поряд з нею. Як я ї здогадувалася, лікарняна палата…

– Привіт, – як ні в чому не бувало, мовила я.

– І як же ти знайшла мене? По думках? – вона сумно усміхнулася.

– Здогадалася. Хоча тебе знайти важко було, адже наразі тебе ніхто не бачить. Шукала лише по тому, що бачиш і про що думаєш ти… ну, не будемо вдаватися у подробиці.

– Та й справді. І навіщо ж ти сюди прибула?

Я ніколи не бачила людини, що лежить у комі. Тепер побачила. Хлопець виглядав цілком і повністю виснаженим, худорлявим – лише шкіра та кістки. Шкіра бліда й трохи посіріла… таке враження, що людина вже однією ногою в могилі.

– Скільки, кажеш, він у комі? – запитала я.

– Два тижні.

– А коли захворів?

– Давно… а діагностували пухлину трохи більше року тому. Його лікували… але схоже, щось пішло не так. Доля таки не на нашому боці.

– До чого тут доля? – я вигнула брову.

Але справді… це сумно. І це важко. Людина ще наче жива, але ти розумієш, що шансів на його порятунок майже не залишилося.

– Лікарі вже здалися, – пробурмотіла Іванка. – Уже й так минуло два тижні. Усі розуміють, що він помре… при такій ситуації люди майже не виживають. Лише чудо здатне його врятувати.

– Або я.

– Або ти.

Іванка сумно усміхнулася. Я підійшла до вікна й легенько відхилила штору. На подвір’ї лікарні сяяв одинокий ліхтар.

– Лише я чомусь не припиняю ходити сюди щодня, – продовжила Іванка тихо. – Адже скоро… я його й не побачу.

Точніше, тобі навряд чи захочеться дивитися на його труп. Тому його й ховають у могилу. Навряд чи ти захочеш його бачити після смерті…

– Ти ж знаєш, що його можна повернути до життя, – повільно мовила я. – Чому ж тоді не просиш допомоги? Вибач, я не хочу на тебе тиснути… але мені цікаво – чому? Мені здається, якби людина знала, то вона б хапалася за будь-який шанс, щоб урятувати себе чи близьку людину…

– Чому, питаєш. Не завжди хапатися за перший-ліпший шанс є правильним вирішенням проблеми. Іноді… треба й щось відпустити. І з чимось змиритися. А також є речі, які ми не можемо змінити. І намагання щось вдіяти лише більше болю завдаватимуть… бо в результаті ти залишишся безсилою.

– Ти говориш надто загадковими фразами. Прям аж відчуваю – так і намагаєшся не сказати зайвого… я зараз не стримаюся й зраджу своїм раніше сказаним словам щодо читання думок та спогадів.

– Тоді мені доведеться зупинити час і втекти від тебе.

– Я все одно тебе знайду.

– Воно тобі потрібне?

– Мені, можливо, і ні. Але якщо потрібно тобі – я зроблю все, що від мене потрібно.

– Я ж казала, що мені не потрібна…

– Я знаю, що ти казала. А знаєш, люди всяке мені можуть казати. Тільки от я завжди знала правду. І я майже не зустрічала людей, які б мені не брехали. Нутром відчуваю – ти щось недоговорюєш. Ти кажеш, що не хочеш… та може, ти лише себе переконуєш?

– Я не..

– Зачекай. Чи може бути таке, що ти сама заплуталася, чого ти хочеш, а чого ні? Бо не може бути такого, аби ти справді не хотіла, щоб твій брат повернувся до нормального життя. Ти хоч і виглядаєш байдужою, але ти не така. Так, ти намагаєшся усе тримати в собі. І думаєш, що впораєшся з усім сама, чи не так? Але хіба не краще хоч колись виговорити усі свої думки та почуття? Інакше ти просто заплутаєшся. Точніше, ти вже заплуталася. Ти приймаєш рішення, можливо, не зовсім правильне… бо ти не знаєш, як вчинити інакше. Та може, тобі просто потрібно поговорити з кимось? Чи в тебе немає людини, якій би ти могла виказати ВСЕ?

Іванка, здається, на мить завагалася.

– Справа не у тому, чи є така людина… мені важко говорити про свої почуття. Чи ділитися своїми проблемами. Ти маєш рацію – думки плутаються. І я сама заплуталася. З одного боку – я хочу, щоб Ярослав повернувся до життя, але… боюся… своїх минулих помилок.

Здається, вона кожне слово ледве видавлювала з себе.

– Мені про це важко говорити, – прошепотіла вона.

– У даному випадку, ти можеш навіть не говорити. У чому проблема? Просто пригадай усе, а я лише перегляну думки з твого дозволу.

– Тобі не важко буде?

– Не задавай дурних запитань. Це те ж саме, якби ти запитала: «А тобі не важко вухами слухати?» Якщо ти ще й сама усе пригадаєш, мені навіть не доведеться ритися у твоїх спогадах. Ти зможеш сама мені показати лише те, що хочеш.

– Якщо так можна… тоді гаразд.

Слава Богу. Вона погодилася. Не знаю, чому, але я хочу їй допомогти. Іванка хороша дівчина. Важко дивитися на неї при зустрічі, коли знаєш її проблеми. Це те ж саме, що їсти бутерброд на очах у бездомного кошеняти, дивлячись у його жалібні оченята. І знаючи, що у нього немає ні даху над головою, ні їжі… у такому випадку, я підкидаю кошенятко під двері якійсь сім’ї, яка його точно притримає у себе. Я би й додому забрала, але у малого Владика алергія…