Розділ 15. Сильний ворог

Будні дні минали як зазвичай. На гостину до Лебединських я не спішила бігти, мені що, немає більше, чим зайнятися у будні? У мене навчання, взагалі-то. І мені треба було інтенсивно підтягувати свої знання з математики, бо я відчувала, що добре відстаю від інших. Я була в сильнішій групі, тож тут було навчатися на порядок важче, ніж приміром, Славкові, який потрапив у дещо слабшу групу.

Тому Яся мені допомагала з математикою вечорами. А я їй допомогла знайти підробіток в інтернеті – виявилося, що дівчина ще й досить непогано орієнтується в комп’ютерній графіці, чи як то називається… загалом, працює з графічними редакторами. Каже, що самоучка, але по ній не скажеш.

Але тиждень минав важко.

Уночі мені знову наснився сон…

Я знову опинилася у тілі цього хлопця… Рувіна. Але тепер я перебувала у незнайомій мені квартирі. Було темно, ніч. Схоже, усе відбувалося прямо зараз – я неначе просто перебувала в іншому місті, в іншому тілі, доки спокійно спала.

Я не одразу зрозуміла, що зараз відбувається. Але побачивши налякане обличчя дівчини переді мною, а також меншого хлопчика, що вчепився у свою іграшку, я почала усвідомлювати – Рувін саме зараз знову затіяв жорстоку розплату.

– Як… як ти сюди потрапив?.. – прошепотіла дівчина, ледь не втискаючись у стіну. – Будинок же добре захищений…

– Для звичайних людей, можливо, і так, – я відчула, як хлопець широко посміхнувся. – Але не для мене.

– Це ж незаконне проникнення… що ти тут забув?..

– Незаконне, кажеш? А щодо себе нічого не хочеш згадати?

– Що..?

– Чи ти вважаєш, що тобі дозволено все? Хто тобі це дозволив? Гроші та впливові батьки? Скажу тобі по секрету: гроші вирішують не все… як бачиш, не змогли тебе від мене захистити, – Рувін зневажливо пирхнув.

– І… і що ти тепер збираєшся робити? – гмикнула дівчинка, звівши брови. – Заявиш до поліції? Чи може… уб’єш мене?

– А що, якщо і так?

Дівчина дивилася на мене з подивом на обличчі. Схоже, вона не усвідомлювала, що зараз відбувалося… Вона аж чомусь начала сміятися від розгубленості й не розуміння, що ж їй робити у цій ситуації.

– І як же? – мовила вона. – І знаєш, за вбивство тобі доведеться відповідати… і за замах також. Я прямо зараз зателефоную у поліцію…

– Ні.

Дівчина завмерла. Телефон з її рук вилетів і стрімким ривком полетів у вікно.

– Я кричатиму про допомогу, – пробелькотіла вона.

– Ніхто не почує.

– Чому… – вона підозріло глянула на Рувіна.

«У нього пусті руки, – почула я її думки. – Що цей дивак взагалі збирається робити? У школі видавався таким хорошим хлопцем, а насправді ось який нахабний…»

– Ти блефуєш, – фиркнула дівчина, трохи опанувавши себе. – Звісно ж… що ти мені можеш зробити? Та й ти ніколи не підеш на таке…

– Упевнена? – він єхидно наблизив до неї своє обличчя.

А тоді раптово висмикнув її руку й силою думки зробив досить глибокий поріз на зап’ясті. Від несподіванки дівчина скрикнула. Малий хлопчик, що був неподалік у цій же кімнаті й налякано спостерігав, заплакав.

– Що це… – промимрила дівчина.

– Щоб ти знала, я не блефую. І мені не потрібно ніякої зброї, щоб вас убити… а хочеш, я спершу зроблю це з твоєю сім’єю? Адже батьки зараз у спальні, поверхом нижче, правда? І навіть нічого не підозрюють… Я можу спочатку розправитися з ними, потім з твоїм меншим братом, прямо у тебе на очах. Чи… краще буде убити спершу тебе й твого брата на очах у батьків?

– Та що ти… що ти таке мелеш? – очі у дівчини нажахано розширилися.

– О так, бідолашні батьки… спостерігатимуть, як я убиватиму їхніх дітей, а потім настане їхня черга… чи не прекрасне покарання?

– Та за що?.. Господи… що ж ти за…

– Чи не час тобі зараз пригадати усі свої гріхи? – Рувін хижо посміхнувся.

– Гріхи? – дівчина вигнула брову. – Ти про що взагалі?

– Не пригадуєш? Я допоможу… – він простягнув руку до її голови, викликаючи спогади. Їх було ой як багато… ця дівчина, виявляється, ще та стерва. Краще б я того не бачила, її спогадів.

– Ні… можна подумати, я одна така… – пробурмотіла вона, нервово смикаючись.

– Це не виправдання. Ти лише уяви, скільком людям ти зіпсувала життя, – погрозливо тихо проказав Рувін. – Навіть за своє нікчемне життя ти встигла стільки натворити… за все прийде своя розплата. І твоїм батькам також є, за що відповідати.

– Але ж… хіба я тут винна?.. Та й не одна я така! Ще… – та вона раптом затнулася.

– Я знаю. І на них також чекала розплата, – Рувін посміхнувся. – Ти ж здогадуєшся? З деякими я уже покінчив.

– Не може бути… усі їхні смерті були не випадковими…

– Тепер твоя черга.

Як же я зараз хотіла прокинутися. Я розуміла, що зараз відбудеться. І та дівчина також розуміла. Вона намагалася кричати, пручатися, та все марно. На її галас прибігли стурбовані батьки і застали лише криваву картину. Обоє їхніх дітей уже були мертвими…