Розділ 24. Герої не лише в коміксах

– Е-ей, – хтось торсав мене за плече. – Чого ти раптом вирішила тут поспати?

Я підірвалася з місця, стукнувшись лобом із Алексом, який якраз намагався мене пробудити.

– Ай-ай, – він схопився за лоба. – Чого це ти битися почала?.. Я ж лише розбудити тебе намагався…

– Я випадково… – усе ще спросоння пробурмотіла я, вхопившись на лоб, щоб придушити біль. – Вибач.

А тоді прокинулася. На мене вирячилося п’ять пар здивованих очей, неначе я щойно щось таке сказала…

– Чого вилупилися? – набурмосилася я.

– Та… незвично просто, – Алекс посміхнувся. – Я навіть не знав, що ти вибачатися умієш.

– Зараз ще раз вдарю і не вибачуся.

– Не треба, – він одразу відскочив на кілька метрів.

Я зітхнула. Добре, що я встигла про все домовитися з Рувіном, доки мене не пробудили. Тепер потрібно ввести усіх інших у курс справи. Цікаво, як вони на це відреагують…

– У суботу… ввечері, – мовила я, дістаючи телефон. – Ось за цією адресою. Зустрінемося з Рувіном.

– Що? Їй щось приснилося? – Слава вигнув брову. – Ей, ти ще не до кінця прокинулася?..

– Прокинулася, – огризнулася я. – Але доки ви грали, я встигла побалакати з Рувіном.

– Вона точно того… – Алекс покрутив біля скроні. – Ти спала. Ти не могла з ним поговорити, знаходячись тут… чи могла?

Я фиркнула. Хіба я їм не розповідала, що можу переміщуватися у свідомість Рувіна? А він у мою, відповідно. Якщо ні, то зараз розповім. Заодно, я переповіла їм мою з Рувіном розмову.

– Ти здуріла з ним на таку угоду йти? – Богдан коротко у словах висловив усе те, що було в кожного зараз на думці. – Це ж… якось необдумано! Він точно щось замислив, пропонуючи тобі таке.

– Не до добра це усе… – похитала головою Іва.

– І що ти плануєш робити, коли зустрінешся з ним? – запитав Андрій. – Спершу поговорити?

– Поговорити?! Знущаєшся? – я підхопилася з місця.

– А що? Бездумно нападати одразу – не варіант, – гмикнув Богдан. – До того ж, зрозуміло, що він на це і розраховує. Він добре тебе вивчив, тому діяти потрібно… непередбачувано.

– То може, допоможеш мені вигадати щось таке непередбачуване? Бо у мене вже… фантазія на межі! – я важко зітхнула і впала назад на диван.

Голова уже майже не варить. От важко усе це продумувати. Може, людям зі стратегічним мисленням і легше, але я вигравала зазвичай лише за допомогою сили думки. А зараз її не особо й задієш…

– Якщо хочеш, щоб тобі допомогли із планом, то так би й сказала, – зітхнув Богдан, закотивши очі. – Дай трохи часу, я подумаю…

– Ну давай.

– Все одно найкращим рішенням буде спершу піти з ним на перемовини. Не ображайся. Можливо, ти і вважаєш, що з ним немає сенсу про щось спілкуватися, але потрібно переконатися усім. Розумієш же, що інші просто так не відступлять?

Подумавши, я кивнула. У чомусь таки він мав рацію.

– Нічого собі, йому вдалося вмовити Юлю… – пошепки проказав Алекс до Славка, але ці слова не оминули моїх вух.

– За язиком слідкуй, без нього ж залишишся, – гаркнула я до білявчика, а здригнувся чомусь Андрій. Мабуть, нагадала йому нещодавну травму… скоріше психологічну, аніж фізичку. То страшно – втратити дар мови на якийсь час за чиєюсь волею.

– Якщо домовитися не вийде, – говорив далі Богдан, – то підемо у наступ. І скоріше за все, до бійки і дійде. Нашою ціллю буде убезпечити інших від Рувіна… а далі вже все піде само-собою Якщо він залишиться без своїх сил – люди втратять до нього інтерес і сприймуть усе як за забаву підлітка. А тоді ми візьмемо ініціативу у свої руки і розправимося з проблемами людей… мирним шляхом.

– А тепер питання – як же нам «убезпечити» того Рувіна? – Славко гучно фиркнув. – Нам іноді навіть нашу Юлю не втримати…

– Досить уже про мене, – я закотила очі. – До того ж, Рувін зовсім інший. І про те, як зробити його безпечним, я потурбуюся. Мені потрібна буде лише та дівчинка.

– Настя?

– Вона. Не знаєте, коли вона прибуде?

– Можливо, сьогодні… – Іванка замислено глянула на дату. – Або завтра. Я спілкувалася нещодавно з Кріст, вона її рідна кузена. Каже, що десь скоро приїде.

– І мене цікавить, що ж ти збираєшся з нею робити? – поцікавився Алекс. – Їй всього дев’ять і вона ще не розвинула свої здібності…

– А я зможу допомогти їм розвинутися? – примружилася я. – Якщо захочу. Я… ж усе можу. І відчуваю, це не стане проблемою.

– Ти… серйозно?!

Іванка здивовано вилупилася на мене. Інші також були дещо шоковані. Чомусь. Богдан замислено поправив окуляри, Андрій похилив голову.

– Мені б таку впевненість… – пробурмотів він.

– Тебе ще досі турбує те, що ти не впорався… тоді? – поцікавилася я. – Ти не подумай, думки я не читала. На обличчі написано.

– Коли настає відповідальний момент, нічого не можу з собою зробити, – Андрій скривився. – Здавалося б, така гарна здібність, а застосувати толком не можу її. Який же я… послухай! А з цим ти нічого зробити не можеш?