2

Руслан

Той день у мене не ладнявся з самого початку. Ну от просто з самого ранку як посипалися косяки — так вони й лізли з усіх щілин, наче з Рогу достатку. 

— Так, Петровичу, — прийняв я дзвінок від головного інженера нафтобази. — Що там у тебе? Все гаразд, насос готовий? А то я розмовляв із постачальником — до нас ось-ось має приїхати поїзд із…

— У цьому й проблема, Руслане… Миколайовичу.

Коли він так каже — називає мене на ім'я та по батькові — це означає, що Петрович накосячив. Колись давно ми разом починали із цієї нафтобази. Я — простий механік. Він — головний інженер. Минув час, я багато працював, піднявся, видерся у люди. Спершу вивчився на оператора насосної станції. Потім пішов на підвищення, ставши керівником підприємства. Ну а тоді… Згодом я просто викупив активи засновників і став одноосібним власником невеликої, проте цілком сучасної нафтобази. 

А от Петрович як був інженером, що грішить запоями, так ним і лишився. 

— Що там трапилося? Не тягни. Давай. Кажи вже прямо. Петрович... Петровичу?

Цієї миті я вперся у стару "шоху". Вона ледве тяглася в єдиній доступній смузі, ніби вже повзла на звалище. Їхала без поспіху в свою останню путь. І це ж пускають такий мотлох на дороги загального користування… Та у мене навіть сама перша машина виглядала краще. Хоча тоді я навіть прав іще не мав.

— Кхм… Вибач… те, Руслане Миколайовичу, але… 

— Ти ж не хочеш сказати, що люк четвертого резервуару знов заклинило? Я ж казав його почистити від іржі ще минулого тижня... — Я почав закипати. Стара шкапа попереду не давала мені проїхати. Тільки-но я намагався втиснутися зліва — вона одразу ж смикалася до середини проспекту. Наче спеціально не дає проїхати, ідіотка. І справді — ідіотка — за кермом сидить дівчина. — Та щоб тебе! Який сором! Ти мене бісиш!

— Вибачте, шеф. Я винен, — приймав все на свій рахунок мій безладний інженер, якого я тримав на роботі з однієї простої причини. Мені його було шкода. 

Колись він став для мене наставником. Усьому навчив. По суті, Петрович дав мені путівку в життя і частково навіть замінив батька, якого я не знав з самого дитинства. І так, я терпів його неохайність, розгильдяйство, запої. Рука не піднімалася просто взяти і звільнити цього ледачого кабана. Він став майже рідним. Хоча в такі моменти хотілося взяти його за плечі і гарненько струсонути.

— Та це я не тобі — тут якесь бабисько задом виляє.

— Гарний задок?

— Задок жахливий, Петровичу. Гнилий і брудний. Все налипло, висить і бовтається. Таке відчуття, що ось-ось відвалиться та впаде на асфальт. 

— Свята Богородиця… 

Петрович замислився і спробував уявити все у своїй обмеженій уяві. Звичайно, я врятував його від мук. 

— Та не бачу я її "задка" — тільки зад машини. І там вже явно все згнило. Так і сиплеться пісок упереміш з іржею. Давай уже вали в свої салони краси! — кричав я в лобове скло з висоти позашляховика. Бачив усе, що відбувається за жигулями, але ж проїхати не міг. Хоч бери і по даху їдь. — Що ти коїш, дурепо?! Вбити нас вирішила?! — Розвалюха знову сіпнулася вліво, зачинивши хвіртку для обгону. Ми ніби в гонках участь беремо. А щоб я здох. — Нє, ну ти бачив це, Петровичу?! Бачив, га?! 

— Ні, Руслане Миколайовичу. Вибачте, але не бачив. А що там?

— Мало не врізалася в мене — зад ледь не заліз мені в крило!

— Та її носить просто, мабуть. Сьогодні ожеледиця, листопад все ж таки, — виправдовував Петрович незнайомку, навіть не бачачи її зусиль утриматися в потоці. А я цим милувався уже добрих хвилин десять. Поки на мене, між іншим, чекає керуючий банку. Адже у нас зустріч о третій годині… — Гума, мабуть, лиса. І то літня. Ось корму і носить то вліво, то вправо. 

— Мені байдуже, — відмахувався я. А сам чудово пам'ятав, як це — жити в злиднях. Коли нічого не можеш купити. Не можеш нічого вирішити. З цього пекельного кола не так уже й легко вибратися, якщо ти не надто сильний. Проте я цей шлях пройшов. І входити в становище інших не збираюся. — Якого біса ти робиш, дурнувата?!

Ця сліпа курка просто взяла і загальмувала на рівному місці. У мене тупо спрацював датчик безпеки. Вона зупинилась — і я всіма чотирма колесами угризся в асфальт, щоб не поцілувати кривий бампер. 

За мить її "шоха" знову поїхала, але це вже занадто. Вона мене так провчити вирішила? Провчити мене?! Вирішила показати, хто тут головний на дорозі?!

Зараз я її провчу… Моргнувши наостанок фарами і давши контрольний гудок, я пішов на обгін кучугурами. Таких нахабних слід карати.

— Руслане Миколайовичу. Тут раптом замаячила одна проблемка.

Голос інженера не віщував нічого доброго. 

— Зараз, Петровичу, зараз. Я обжену цю фурію — потім поговоримо вже нормально. Вже майже об'їхав…

— Насосна станція не готова до приїзду. Бо турбінний компресор накрився. Мазут не надходить у центрифугу. 

Ці слова спрацювали наче стоп-кран. Я обігнав забризкане грязюкою страхіття і хотів піддати газку, але в останню мить закляк. Машинально дав по гальму, застигши на дорозі як укопаний. 

— ЩО?! — Мене просто порвало. — Накрився компресор?!

— Т-так... Руслане... Миколайовичу. Йому точно вже гайки. Я перевірив і… Коротше, його треба знімати й капіталити. Нового такого не знайти, щоб швидко провести заміну. Це лише з заводу хіба замовляти, а до нього дай боже. Він тиждень їхатиме. Тож… Капіталити. Еге ж. І... сам я не впораюся — мені потрібна твоя допомога. Ваша допомога. Руслане Миколайовичу. 

Я на мить заплющив очі й спробував себе опанувати. Позаду мені сигналила відьма на радянській мітлі. Але мені на неї було начхати. Петрович щойно сказав, що найбільшу поставку мазуту за весь рік буде зірвано через довбаний компресор, який він мав проінспектувати ще місяць тому. 

— Петрович… — видихнув я, сидячи в нерухомій машині. — Це просто якийсь злий жарт. Чому я маю робити все САМ? Все, — повторював я частинами, — сам… — Я натурально закипав, як чайник. — Просто візьми і полагодь цей бісів компресор! Зроби це швидко — до кінця цього дня, а то…