3

Тома

Коли він за мною погнався — цей шалений тип на позашляховику — я вже думала "усе", мені кінець. Такий як ухопить, як почне дзвонити всім поспіль, починаючи поліцейськими, прокурорами та закінчуючи мером разом із губернатором у натовпі журналістів. Але з роками я звикла тримати удар. Чи то борги за комуналку й спроби контролера зайти до квартири для відрізання газу, світла, води (потрібне підкреслити). Або ж нескінченні прохання батьківського комітету купити до школи штори (дуже багато штор), потім підручники, форму, планшети, ноутбуки, самокати, летючі ранці і ще чорт зна яку дурню. 

Словом, коли він перекрив виїзд своєю машиною й попрямував до мене, то я одразу впала на дурепу. Мені було байдуже, що він там собі надумав, що він говоритиме чи кричатиме, як істерична баба. У мене й так у цьому житті вистачає приводів понервуватись. 

Так, мені було соромно за свою витівку — що я зачепила чужий автомобіль. Але що я могла вдіяти з дулею в кишені? Зупинитися посеред дороги, опустити скло та сказати банальне "вибачте"? Я не можу платити за ремонт. Не можу чекати на патруль для складання протоколу. Не можу сплачувати штрафи. Я просто… 

Іноді мені здається, що я взагалі уже нічого не можу вдіяти. Що просто пливу за течією, а вона мене тягне на дно. Хоч як я намагаюся гребти руками. Як я не борсаюся. Наче плавчиня з судомою в нозі. 

Руки опускаються. Потім я їх знову піднімаю. І намагаюся виїхати пекельним пандусом у напрямку лікарні. Ну чому вони такі незручні та круті — ці "пологі спуски" для інвалідів?!

Я намагалася виїхати знову і знову, але все було марно. Якоїсь миті доклала максимум зусиль, щоб передні колеса все ж таки виїхали хоч трохи — подужала метр слизького підйому. Але в ту ж мить зрозуміла, що падаю на спину. Не втримала рівноваги, пальці зісковзнули, не встигла нічого зробити і з розмаху впала потилицею об бетон. 

Точніше... (На цьому місці я подумки посміхаюся, бо стиснулася й готувалася до удару, а його не трапилося — мене підхопили чужі руки.) Я вже думала, що покалічуся по дорозі до поліклініки. Але в останню мить мене врятували від падіння.

— Оп-па… — видихнув той незнайомець, якому я нагрубила ще п'ять хвилин тому. — Мало не впала. 

— Боже, — схопилась я за серце. — Фух… 

— Не забилася часом? Все нормально?

Він повернувся. Дивно. Я ж чітко бачила та чула, як він поїхав. Як із вереском шин вирушив кудись у своїх справах. І раптом знову він. Підхопив мене під спинку складного крісла і реально врятував від катастрофи. 

— Дякую. 

Тієї миті я була йому вдячна. Хоч і пам'ятала, хто саме намагався мене вбити дорогою сюди — на слизькому асфальті. То був він. Водій зухвалого великого позашляховика. Я в нього мало не врізалася. Тож ті подряпини на кузові — це була його плата за безтурботність. Мене він, значить, лає за небезпечне водіння, а як сам гальмує у мене під носом, щоб покарати…

— Ви, я бачу, ризикова людина, — припустив чоловік у приталеному сірому піджаку, випрасуваних штанах, з дорогим годинником на зап'ясті. 

Біла сорочка. Без краватки, але комір бездоганно скроєний. Я як швачка гідно оцінила. Та й манжети гарні. Підігнані так чітко. Запонки з аквамарином. Наче блакитним сяйвом грають. Гарний чоловік, нічого не можу додати. Мабуть, це було видно по моїх очах. Адже він мене тримав у напівлежачому положенні, а я дивилася на його доглянуте обличчя. І мовчала, як дівчисько. Давно в мене такого не було. 

— Чому так вирішили? Я не азартна. І ризикувати не люблю. Воно просто саме виходить. Виходить так, що для виживання доводиться ризикувати. Вибору тут не густо. Або виживаєш. Або тебе…

— Або тебе затопчуть, — продовжив він мою улюблену фразу. Наче знав мої думки та звички. Хм. Це було дивно. Ще дивніше, ніж до цього. — Так, мені це знайомо. Розумію. Сам так само живу. За таким же принципом... Але все одно так ганяти в ожеледицю — це небезпечно. Ви могли втягнути нас обох у серйозну аварію. Могли постраждати самі…

— Узагалі-то, це ви переді мною гальмували. І я у вас дивом не врізалася. Ви хоч розумієте, як це важко — перемикати все лише руками? У мене гальмо за кермом. А ще за кермом у мене важелі зчеплення, газу, поворотів та склоочисників. Ви, може, випадково педальку ногою зачепили, коли гальмували перед бабою за кермом, а мені довелося мало не зубами важіль гальма хапати. 

— О… — замислився мій рятівник. Який, мабуть, уже й забув, як підрізав і притискав мене до відбійника. — Я це не спеціально. Просто…

— Ну звичайно. Не може такого бути, щоб водій крутої тачки вирішив покарати власника звичайної машини. Такого не буває. Ні. Де це таке трапляється? В нас? У нашій країні водії крутих машин поводяться так? — імітувала я здивування. — Звичайно ж ні. Напевно, у вас була причина, чому ви ГАЛЬМУВАЛИ У МЕНЕ ПІД САМИМ НОСОМ.

— Знаєте, я бачу, що ви не надто налаштовані на діалог. Сьогодні така мерзенна погода. І довкола всі злі... Я от і сам зранку злий, у мене на базі зашквар, все іде через одне місце. А коли я вас ненароком підрізав...

— Ах, це було ненароком? 

— Хочете вірте, хочете ні, але мені просто інженер зателефонував і сказав, що… — Він зрозумів, що мені нецікаво все це слухати. І замовк. — Гаразд. Давайте я допоможу. Адже вам нагору?

— В мене призначено зустріч у лікаря. Рівно о третій. 

— О третій? — повторив здоровань, стоячи наді мною наче велике дерево. А я покірно дивилася на нього знизу вгору. Адже він стоїть у повний зріст, а я сиджу, наче школярка за партою. Мабуть, він почував себе на коні. Буквально. Така велика була різниця між його зростом і рівнем моїх очей. — Чорт, а вже п'ять на четверту. І мені самому треба було о третій бути в банку. Трясця... — натирав він у руці смартфон. Мав намір кудись дзвонити, набирав номер. А я тим часом розвернулася до сходів і зі скрипом зубів почала знову підніматися пандусом. 

— Їдьте у своїх справах. Моя проблема — не ваша проблема.