Я зустріну тебе навесні

11

У середу погода змінилася. Несміливе сонце тішило скромними променями тепла, сніг танув і майорів сірими купками на узбіччях доріг, свіжий передвесняний вітер вселяв оптимізм. Я в прострації дивилася у вікно, підперши голову рукою, і зовсім не слухала сивого лектора, який бубонів щось про деконструкцію та інтертекст.

Натомість я згадувала зіткнення з Данилом Володимировичем у людній їдальні. У жар кидало від самих лише думок, таких незвичних і заборонених.

Він навіть наснився мені цієї ночі. Уві сні ми випадково зустрілися в кінотеатрі, але фільм виявився таким нудним, що Данило запропонував утекти. Вмираючи від щастя, я погодилася. А далі ми якогось дідька опинилися в університеті, і соціолог зажадав, щоб я прочитала йому свою курсову. Я дуже хвилювалася, тому забула всі слова. Данило посміхнувся, повільно підійшов до мене і різким рухом посадив на викладацький стіл. Доторкнувся до моєї талії, нахилився ближче, цілуючи чутливу шкіру шиї, забираючись пальцями під футболку. Я обійняла його та віддалась забороненим ласкам.

А потім задзвонив будильник. Я прокинулася приголомшеною, спітнілою та незадоволеною...

— Усе, переставай страждати через свого колишнього. Гайда мотузковий парк підкорювати! – перервала мої спогади Ася, яка теж нудьгувала на лекції з сучасної літератури.

– Хіба у лютому він працює?

– Сьогодні відкрито, я їм дзвонила. Ми ж не старі бабусі, щоб у гуртожитку сидіти. До того ж сьогодні тепло та сонячно.

Мене довго вмовляти не довелося. О другій годині ми притопали до місця призначення та з надією шукали хоча б одного відвідувача. Але просторий парк мовчав. Я нервово зіщулилася від крижаної прохолоди.

– Сюди, – крикнула Аська, обережно ступаючи вологою землею.

Я наблизилася до невеликої споруди із зачиненими дверима. Помітила плакат, що тремтів від сильного вітру. На ньому різнокольоровими літерами були розписані траси мотузкового парку. Але де працівники?

Ася різко схопилася за дверну ручку і відчайдушно смикала її, потім насупилась і стиснутим кулачком постукала кілька разів у сіре вікно.

– Марно. Можемо піти в піцерію, якщо хочеш, — я розтерла змерзлі руки, до кінця застебнула блискавку куртки і з докором подивилася на подругу. – Я ж знала, що лютий – не час для таких розваг.

— Але мені сказали, що вони відкриті, — плечі Асі опустилися від розчарування, вона ще раз відчайдушно постукала в замкнені двері.

Я почула чиїсь швидкі кроки.

— Прийшов я, нема чого двері виламувати! Варто було на п'ять хвилин відійти – і ось тобі картина маслом: дві дівчини під вікном стукають у вікна кулачком. — Високий світловолосий хлопець похмуро витріщився на Асю: — Ти навіщо стукаєш, якщо всередині нікого немає? На диво сподіваєшся?

— А ти чому кудись відходиш у свій робочий час? Ще хвилина – і я би подзвонила твоєму начальству!

— Ну і дзвони, — ображено сказав хлопець, з цікавістю розглядаючи Асю. — Мені все одно нічого не зроблять. На вулиці холодрига, гріюся тільки чаєм із термоса, туалету в комірчині немає. І як мені накажеш: весь день терпіти чи в пляшечку потребу справляти, а то не дай боже ваша величність забажає в лютому спортивний інтерес вгамувати?

Не на жарт розгніваний хлопець, готовий до затяжної словесної суперечки, грізно дивився на Аську.

— Ти маєш рацію, робочі умови тут жахливі. Нікому дзвонити я не збиралася, просто задубіла від холоду і розлютилася. Вибач, – знизала плечима Ася.

Хлопець очманів: його награний пафос кудись зник, а злість розсипалася на дрібні частинки. Він нахабно розглядав Асю: її чорну курточку, стрункі ноги в синіх джинсах, світле пасмо волосся, що вибивалося з-під смішної шапки з помпоном, та великі сині очі. Я навіть зніяковіла чогось, але моя подруга анітрохи не соромилася.

— Яку трасу порекомендуєш новачкам? — запитала Ася.

— Трасу? То ви серйозно вирішили в лютому по мотузках лазити? — хлопець дістав ключі і відімкнув двері маленької будівлі.

— А що тут такого? – підняла підборіддя Аська. — Пострибаємо по деревах, зігріємося якраз, адреналінчик у крові розженемо.

— Дивні ви, — посміхнувся хлопець. — Мене, до речі, Володимиром звуть. Можна просто Вова. А тебе?

– Ася. А це моя подруга Ксюша.

– Приємно познайомитись, – кивнув Вова, пожираючи Аську очима.

Подруга безсоромно стріляла очима в привабливого інструктора, а він відповідав їй взаємністю. Володимир розповідав про свою тяжку роботу, активно жестикулював і мало не підморгував Асі. 

Мені він зовсім не подобався. Слизький хлопець, розпустив хвіст, як породистий павич, і тупі жарти жартує.

Що це за почуття? Заздрість, образа, жаль? Адже я могла прийти до цього парку з Юрою, а не пританцьовувати змерзлими ногами, чекаючи, доки парочка припинить фліртувати.

— Так ось, яку нам трасу дослідити? — встряла я в розмову.

– А? — Володимир здригнувся і вперше подивився на мене. — Все з голови вилетіло поряд з такими красунями, — стукнув він себе по лобі та відверто, як типовий дамський угодник, посміхнувся Асі: — Якщо ти говорила про адреналін, пропоную найскладнішу трасу. Вона так і називається — "Адреналінова".




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше