Епілог

31 грудня

— Дань, ну досить, нам треба приготувати ще пару салатів. Ну хоча б один, – говорила я, вириваючись із обіймів коханого. – Твої друзі от-от прийдуть, і Аська, а я навіть картоплю з яйцями не зварила на олів'є.

– Кинь їх у каструлю на повільний вогонь і повертайся до мене в ліжко, – широко посміхнувся Данило, притягуючи мене до себе.

Я мужньо вирвалась із солодкого полону. Щаслива та збуджена, встала посеред спальні і склала руки на грудях.

– Ні, Даниле Володимировичу, – рішуче заявила я, – ми ще кілька днів валятимемося в ліжку. Але сьогодні нам потрібно приготувати чортові салати для наших друзів! Так що будьте ласкаві, одягайтеся – і бігом марш на кухню!

Я натягла на голе тіло атласний халат і ввімкнула телевізор.

– Телебачення потрібне лише для того, щоб раз на рік слухати привітання президента, – пробурмотіла я. — І добре, що ми більше не дивимося один і той же фільм. Я про “Іронію долі” кажу, — я зробила звук тихіше і повернулася до Данила.

– Ніколи не любив цей фільм, – він почав одягатися. — Від нього віє безвихіддю якоюсь: Галина й Іполит втратили коханих людей у ​​новорічну ніч, а всі радіють за головних героїв. Ну, таке.

– Ось же буркун, – посміхнулась я. – “Іронія долі” мені теж ніколи не подобалася. І досить мені зуби заговорювати – ідемо на кухню. Тільки одягни, будь ласка, сорочку, бо я не зможу ні на чому зосередитись.

За годину ми приготували салати, запхали в духовку домашню качку, обмазану медом і гірчицею, зробили рулетики з лососем та ікрою, нарізали сири та ковбаси.

– Не надто скромно? – нахмурилась я.

– Нам ще сет ролів за годину привезуть. І взагалі – ми збираємося добре повеселитися в новорічну ніч, а не салати жувати.

– Блін, через півтори години вже Аська прийде, – здивовано вигукнула я. — Побігла в душ. Тільки чур — до мене в кабінку не заходити!

– Та я й не думав, – з жалем зітхнув Данило.

Ми жили разом уже чотири місяці, і щодня я прокидалася зі щасливою усмішкою на губах. Всі тривоги та сумніви повністю зникли: я любила Данила, довіряла йому і точно знала, що у нас все буде добре. Я нічого не приховувала від нього та завжди чесно говорила про свої бажання, сумніви і найзаповітніші мрії. Данило став моїм найкращим другом.

Я вискочила з душової кабінки, висушила феном довге волосся, навшпиньки побігла в спальню і зупинилася біля шафи. Одягнувши нове плаття, швидко нафарбувала вії, посміхнулася своєму відображенню і попрямувала до вітальні.

Там на мене чекав Данило. В улюбленій чорній сорочці він завжди виглядав шалено сексуально, так і хотілося притиснутись до нього, пробратися руками під тонку тканину одягу.

Я прикусила губу, щоб подолати вульгарні бажання.

— Думаєш про те, коли потрібно виймати качку з духовки? – підняв праву брову Данило.

– Звичайно, тільки про неї всі мої думки, – засміялась голосно. – А ти чого тут?

– Хочу, щоб ми обмінялися подарунками до приходу гостей. Потім буде шум і метушня, а вранці новорічна атмосфера трохи притупиться.

— Я згодна! – заплескала в долоні, підстрибнула на місці, трохи пританцьовуючи ногами. Я дуже любила дарувати подарунки.

Підскочила до шикарної пухнастої сосни і зиркнула на Данила:

— А хто перший відкриє подарунок?

– Ти, звичайно, – він напружено дивився на червону коробку. – Ну ж бо, діставай. Я знаю, що ти згораєш від нетерпіння.

— Ще й як! – я потягнулася до заповітної коробки і почала гарячково розривати упаковку.

Паперові червоні клапті летіли убік, падали на підлогу. Данило сів поруч і якось по-особливому ніжно й тривожно посміхався.

Я виявила під коробкою ще одну коробку.

— Ти завжди будеш так з мене знущатися? – простонала я. – Зробив подарунок за принципом матрьошки?

— Не зовсім. Ти подивись уважніше.

Я викинула рештки паперу, виявивши під ними складений аркуш. Розгорнула, придивилася до кольорового друку.

Ми з Данилом любили подорожі. У серпні ми побували у Франції, у жовтні бродили вуличками Риму та Флоренції, а кілька тижнів тому повернулися зі Швейцарії. Тому не дивно, що Данило подарував мені скретч-карту світу. Біля Великобританії стояв знак питання.

— Ти пропонуєш полетіти з тобою в Лондон? – шаленіючи від щастя, голосно запитала я.

– Так, – Данило ледь помітно посміхнувся.

— Це ж круто! Я так хочу побачити Біг Бен, музей Гаррі Поттера, Тауерський міст, і паби британські! Тільки візу ж треба зробити? Нам дадуть?

– Куди вони подінуться, – посміхнувся Данило. – Про це можеш не турбуватись. Але ж, Ксюш, це не весь подарунок. Другу коробку відкрий.

Я недовірливо подивилася на Данила. Що може бути крутішим за подорож до Великобританії?

Але з не меншою активністю я накинулась на наступну коробку: розплітала мотузку, рвала на шматки синій пакувальний папір. Відкрила нарешті та зазирнула всередину.