Я ЗвІдси Не ПоЇду

Гл.16- 21

16

Увечері того ж самого дня до чепурного будиночка під числом вісім на Леонард-стріт у Брукліні тихо підкотило та зупинилося авто. З нього вийшов молодий, років тридцяти, чоловік з букетом квітів та пакунком у руці та й зайшов за хвіртку дому на приватну територію.

– Лесику? Це ти, сину? – почулося за дверима. Зачовгали до дверей домашні капці, клацнув замок. З дверей визирнув старий лисий чоловік середнього зросту в окулярах.

– Хай, – привітався по англійськи син. Увійшов до оселі. Розмовляли батько з сином англійською. Власне, так, як розмовляють американці. Зайшов до світлиці, заглянув до кухні:

– А де ж Христина? – спитав у батька. Власне, заради того, щоб привітати старшу сестру з 38-річчям, Лесь і приїхав. Жив осібно від батька, як, власне, і його старша сестра. Хоч ні він сам, ні його сестра ще не були одружені. В Америці з одруженням молодь не поспішає. Спершу має скінчити навчання, влаштуватися на роботу, а сім’ю створюють тоді, коли вже спроможні забезпечити родинний побут, витрати на весілля й народження дітей.

Отець Петро жив самітно, проте родинні обіди з приводу дня уродин дочки, сина чи самого отця Петра, або ж у великі релігійні свята відбувалися тут, у батьківській оселі, де народилися й виросли Христина і Лесь. Матір їхня Анна, за походженням латвійка, упокоїлася два роки тому. Десь узявся рак, вразив їй груди і чого лиш не перепробували – не було ради, аби ту страшну хворобу спинити.

Отець Петро тяжко пережив втрату дружини. Ще дуже хвилювався з того приводу, що онуків він може й не дочекатися. Ні його дочка, ані син з одруженням не поспішають. Дочка, щоправда, заміжжя спробувала. Та не склалося. Пожила рік та й розлучилася. Отець Петро у своїх молитвах постійно просив Господа, аби той послав його Христинці Івася чи Якова, а не якогось Тімоті чи Джона.

А наречену для Леся він вже в Україні знайшов. Думав над тим, планував, як все влаштує, аби склалося так, як жадає його батьківське серце. Ярися має сподобатися Лесеві. А Лесь мусить все зробити, аби припасти до душі їй. Він сам їх обвінчає, привезе українку в Америку вже як законну дружину американського громадянина. І молоді Крутці ще народять йому онуків. Обов’язково народять! Ярися як кров з молоком. Генетика добра, чиста. Від роду українка. А що синочка має, то не є проблема: він сам з радістю візьметься за виховання малого і докладе всіх зусиль, аби дати тій дитині й піклування, і добру освіту. А що мови Ярина не знає, то пусте. Кілька місяців спеціальних курсів, англомовне середовище – і швидко розмовляти навчиться. Граматику ж потім осилить. Якщо забажає.

Поки чекали на іменинницю Христину, батько приступив до сина, запросив його сісти з ним поруч на широкий диван і почав ту ж саму розмову, яка зачиналася щоразу, відколи батько приїхав з України.

Ця розмова не подобалася Лесеві. Бо чого це батько вчепився до нього з тим одруженням з українкою, яку він там, в Україні, для нього буцімто знайшов? Він народився в Америці, є громадянином цієї країни, почувається американцем. З якого це дива він має виконувати татову забаганку? Це тому, що в тата ностальгія за своєю втраченою батьківщиною? Але ж нині не середньовіччя. І навіть не початок двадцятого сторіччя, коли діти одружувалися за спонукою батьків.

Лесь не був якимсь гульвісою, він працював і одночасно здобував освіту. Був добрим сином, любив і розумів свого батька.

Але він не хотів і не міг ламати себе, своє життя. За бажанням тата в дитинстві відвідував недільну школу, трохи вивчив українську, ознайомлений з культурою українського народу. Не так глибоко. На рівні розуміння. Вдома вони і в дитинстві українською не розмовляли, або ж як розмовляли, то тільки з татом на його вимогу. Були ж бо ще й  вимоги мамині. Тато й мама – різних національностей. Тож складно було. Данину татовому походженню, він зробив. Все, що мав зробити для спокою тата. Але щоб за бажанням батька ще й одружитися з невідомо якою жінкою, бо вона українка, це вже занадто.

Лесь мав дівчину. Не горів бажанням утаємничувати тата в своє особисте життя і тим його засмучувати, однак вони з Естер вже кілька місяців разом. І поки що його це влаштовує.

– Така дівчина як золото, – казав тато про українку Ярину, з якою познайомився під час літньої подорожі в Україну. – Гарна, добра, щира, розумна. Тобі вона обов'язково сподобається. Лиш треба, аби ти не ловив гав, бо українки не такі, як американки. Та дівчина не стане тобі першою на шию кидатися. Це ти повинен до неї підійти, знайти привід, щоб заговорити й познайомитись, налагодити контакт.

Тепер тато показував Лесеві листа від Ярини. Читав його уголос, за кожним абзацом зупиняючись та хвалячи цю українку за те, як вона володіє словом та як знає історію, яка вона патріотка своєї обездоленої України.

– Я теж, тату, патріот, – відповідав на це Лесь. – Але своєї країни. Я американець. На відміну від тебе, я не народився в Україні. Я народився в Америці. І люблю Америку.

– Лесику, синку, я ж не змушую тебе перестати любити Америку. Я прошу тебе почути мене. Я старий. Прожив життя. Багато чого бачив. І скажу тобі, як чоловік чоловікові: кращої жінки за українку не знайдеш. Американка з тебе витрясе все, що ти маєш, а не приведи, Боже, що лихе з тобою трапиться, чи з твоїм татом, то й пальцем не поворухне. А українка ніколи в біді не покине. А які гарні господині наші українські жінки. Як готують!

А з другого боку, Лесику, хіба ти не любиш свого тата? Ти ж знаєш про найбільшу мрію всього мого життя: аби в цій хаті лунала українська мова. Щоби дітки, мої онуки, звалися так, як ти чи я. І щоб я, старий, дожив до того дня, коли це почув і побачив. Щоб утішився тим, що рід мій пішов у правильному керунку свого розвитку. Отоді б я спокійно пішов на небо.

Лесеві не хотілося більше сперечатися з татом. Не хотілося, аби у старого через його дурну впертість боліло серце. Йому треба було якомога швидше привітати сестру і мерщій покинути батьківський дім. На нього чекала Естер. У них були на цей день свої плани. Не хотів, аби його дівчина ображено надувала губки. Тож він узяв надрукований батьком на друкарській машинці аркуш паперу з написаним до Ярини листом, взяв простягнуту йому чорнильну ручку й розмашисто написав вкінці листа кілька слів англійською мовою. Хай як хоче, так і читає. Він не збирається годину сидіти, аби вигадати й написати без помилок кілька фраз українською.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше