Я ЗвІдси Не ПоЇду

Авторська передмова та посвята

Світлій пам’яті моїх співвітчизників.

Тим, хто жив Україною,

Виборював її волю й поліг за неї.

Тим, хто у вигнанні роками тужив за нею

присвячую цю книгу.

 

Переднє слово

Шановний читачу!

Я вірю, що ніщо в нашому житті не є випадковим. Волею долі у 1992 році мені пощастило опинитися в ролі екскурсовода в туристичному маршруті українськими містами й селами (в ареалі Полісся й Волині) представників української діаспори, котрі за півсторіччя вперше прибули в незалежну Україну.

Ця історична «тура» лягла в основу роману «Я звідси не поїду». Проте роман не є біографічною розповіддю. Це художній твір. Хоч герої типові й діють за типовими стереотипами поведінки наших земляків у типових для їхнього часу обставинах. Більшість героїв твору мають прототипів.

Задум цієї книжки зрів у мені багато років. Знала, що маю про це написати. Пробувала. Проте з десяток сторінок написаного у 2003-у очікувало на продовження до 2020-го. Змогла реалізувати замислене, лиш добре вигостривши перо у журналістиці, озброївшись історичним знанням та життєвим досвідом. Лиш із висоти часу можна осмислити й дати правильну оцінку вагомим історичним подіям.

З огляду на історичну канву, на якій розгортаються події 1990-х із ретроспективою у часи визвольних змагань українського народу 1940-х років, маю право назвати свій роман історичним. Коли розпочинала роботу, не сподівалася, що твір буде таким залюдненим, сповненим батальних картин і виллється у велику народну драму. Та чи могло бути інакше? Розмови приїжджих на рідну землю через півсторіччя розлуки з нею точилися лиш навколо долі України й українців, їхніх родин, тих подій, які відбувалися по тому, як вони покинули рідний край.

Розповіді про долі українських родин, представники яких стали у 1943-50-х роках жертвами тоталітарних репресій, основані на живих спогадах реальних людей, записаних мною під час роботи у ЗМІ в різні роки. Змінено лиш їхні імена.

Історичною правдою цього художнього твору є присутність у творі туристів у формі Українського Легіону Самооборони, який сформувався на Луччині восени 1943-го на основі взаємовигідної угоди з німецькою стороною й виходив з Волині за кордон з відступаючими німецькими військами. Дотепер ставлення до цих учасників визвольного руху в офіційній історіографії неоднозначне. Саме  вони, ці люди, колишні вояки й офіцери УЛС, на зорі української незалежності прибули в пострадянську Україну в легіонерському однострої. Цей факт реально мав місце.

В романі спливає на поверхню чимало питань і тем, над якими досі не поставили остаточної крапки дослідники. Простудіювавши ряд історичних матеріалів та спогадів з подій 1930-1940-х років на Волині, зібравши спогади реальних людей, що були учасниками визвольних змагань, авторка не змогла оминути теми протистояння між ключовими гравцями на кону визвольних змагань, ворожнеча між якими була винесена й на еміграцію. Ця проблематика мусила звучати в окремих міжособистісних розмовах героїв твору, у їхніх роздумах. Інакше твір не відповідав би історичній правді.

Роман «Я звідси не поїду» можна назвати історичною драмою українського народу. Драматизм подій – не лише в історичному минулому, а й у сучасному, в часі складних 1990-х. У тому, що попри внутрішнє бажання повернутись на батьківщину, представники діаспори вже не можуть цього зробити. І перепоною цьому не лише їхній поважний вік. Їхні діти та онуки, котрі народилися й виросли в чужих країнах, вже не вважають себе українцями. З другого боку – їх вже не чекають в Україні. Змінилися вони самі, проживши життя в еміграції. Змінилися й українці в Україні. В ту ріку життя, яку вони покидали в сорокових роках, вже не вступити у дев’яностих.

У максимальній відповідності до історичної правди передано в романі бачення України й українців приїжджими туристами з-за кордону. Вони побачили нашу недолю на рідній землі краще від нас самих. Вражає контраст між ними і місцевими українцями – жителями сіл, крізь які проїздить історична «тура».

При написанні твору використані матеріали особистого архіву авторки: щоденникові записи про ті події та листування з представниками діаспори (листи реальні й цитуються абсолютно точно). Події зустрічі закордонних гостей та супроводу їхньої «тури» селами й містами рівненського Полісся і Волині, наші розмови під час екскурсії також намагалася передати максимально точно. Домисел присутній, але він вмотивований.

Працюючи над книгою, я прожила й переосмислила наші важкі дев’яності. Мене завжди зачіпала тема зв’язку поколінь, передачі від батьків до дітей вартісного досвіду та людських цінностей, стереотипів поведінки.

Драма українців у тому, що ми досі не спроможні відновити втрачений чи загублений зв'язок поколінь. Загибель батька чи матері, або ж інших родичів (рідних дядьків, тіток, братів, сестер) – нерідко на очах у дитини – суттєво вплинула на її долю. Ця безповоротна втрата батьківського тепла й досвіду, усього того, що могли б дати рідні, коли б у них не відібрали життя, суттєво позначається на житті молодшого покоління. Травму втрати найрідніших людей це покоління носить в собі все життя. Не щезає й закорінений у людській підсвідомості страх. З цим живуть багато років.

І це не могло не вплинути на наступні покоління дітей. Особливо тих, котрі народилися згодом у 1950-1960-х від сиріт війни, або ж від тих, котрі разом з батьками пережили репресії. Ця драма попередніх поколінь, народження й життя в родині сиріт війни наклала печать і на долю головної героїні твору Ярини Ярощук. Вона і Лесь, її потенційний жених, син отця Петра з Америки – ровесники за віком. Та вони такі ж різні й несумісні, як і країни, які їх зростили – посттоталітарна Україна із демократичною Америкою. Тож незбутність золотої мрії отця Петра теж історично вмотивована.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше