Як ні в кого

Як ні в кого…

ВІН СИДІВ, звісивши ноги набік із саней, наче до­рослий. Зрідка піднімав батіг із гладеньким пужалном і хриплува­то вигукував:

- Вйо! Вйо!

Коли коні неохоче шарпали сани і прискорювали ходу, Марко дратівливо поводив худою шиєю і чвиркав крізь зуби:

- Наче сонні...

Ми сиділи і боялись зворухну­тись на височенних молочних бідонах з примерзлими на них патьоками ранкового молока. Пе­реглядаючись між собою, ледь стримували втіху. Чи то шугати по заметах по непрогорнутій про­фільній дорозі, чи раптом опини­тись на такому чарівному човни­ку, що випурхнув із снігового за­тишшя, як справжній крейсер: від коней в усі боки клубочилась пара, вони раз по раз хоркали, пе­реминаючи щось у своїх запінених синіх губах.

Марко дозволив нам повсідатись на бідони і наказав ховати ноги в сіно, настелене в санях. Але ні в кого з нас, трьох дівчаток, не виросли такі довгі ноги, щоб діставати ними з бідонів аж до того сіна. Сиділи мовчки, розгля­даючи змокрілі валянці і боячись чим-небудь викликати невдоволе­ння хлопця.

Він був ненабагато старшим. І так само з нетерпінням чекав шкільних зимових канікул, як і ми. Нам хотілося якнайскоріше провідати дідуся з бабусею, які жили далеко в степовому хутірці, а йому, Маркові, — щоб дозво­лили возити з бригади саньми мо­локо до центральної колгоспної садиби. Батько привчав його по­ратись біля коней, уже змалечку садовив на сумирну конячку. Ма­рко дуже гордився тим, що підміняє їздового, зумисне супи­вся і виглядав поважним.

Гостроверхий дах контори ледь виткнувся із-за пагорба, а хлопець враз скомандував:

- Приїхали! Біжіть, малявки! І знайте, по весні у мене вже й ве­лосипед буде. Тільки у мене з усіх хлопців, бо на конях більше пла­тять. Я і влітку працював і по хо­лоду не боюсь... Ну, марш звідси!

Ми пірнули в замет і, під­стрибуючи слід в слід, почимчи­кували у бік вулиці.

Отак Марко відкрив нам свою таємницю: над усе він хотів одно­го: відрізнятись від інших чимось особливим, дивовижним. По весні йому дійсно купили велосипед, і він милостиво давав хлопцям кататися, гальмувати ручним галь­мом, вмикати ліхтар посеред ке­рма, показував велоаптечку, на­сос... Усе те було новеньке, обіддя на колесах сяяло.

На тому дива не кінчались. Зі своїм велосипедом Марко отри­мав якесь важливе доручення від бригадного обліковця. Щоранку, натягуючи картуз на заспані очі, він розганяв з дороги котів і со­бак, випереджаючи череду. За па­зухою у нього був папірець, який треба було терміново відвозити в контору. Комусь із хлопців він діловито кинув:

- Сводку везу, без неї усе стоятиме...

Ніхто з дітвори не знав розга­дки назви папірця, ніхто не три­мав його в руках. Через те малий Марко усім здавався майже нача­льником.

ПІДРОСТАВ той хлопчись­ко, і витівки його набува­ли нових відтінків. Пізно восени між дітворою поширилася чутка: Марко женитиметься. Весілля гу­ляли таємно, у землянці на го­родній бригаді. То був колишній прихисток для сторожів городи­ни. Женихові - квітку в картуз, нареченій - вінок з барвистими квітками та стрічками. Хтось приніс сала, хліба, цибулі, каза­ли, що й вино було.

Нам не випало потрапити на те весілля. Ходили пригнічені, неве­селі, наче обірвалася на вулиці казка. У Марка вже буде жінка, житимуть вони в сусідньому селі, носитиме він довгий брезентовий плащ і чоботи. Кінський піт пере­дасться і йому, як усім конюхам, його пальці навчаться скручувати цигарку і пожовтіють від тютюну. Чим же він іще дивуватиме?

Усі ті сумніви розвіялися вже на другий день, бо хтось із доро­слих довідався і розігнав гулянку. Дванадцятилітній Марко знову по­вернувся в дитинство, і знову за­бивав собі голову, чим би таким прославитись? Відростив чуба по самі очі і часто стріпував головою догори, бо й дороги не бачив. Далі з хлопцями прилаштували ковзани до широкої сірої погріб­ної ляди. Ледь підмерзла земля, спускалися на ній згори аж до річки. То був такий стрімкий політ, що в усіх аж дух захоплювало. Хоч не раз відчайдухи опинялися в річці, зате такої швидкості на звичайних санчатах не добивався ніхто.

Голос у Марка грубішав, крутішали вилиці. Хлопці казали, що він скоро всядеться на «їжака». Мотоцикл починав гарчати ще до світанку, але з двору не виїз­див. Батько передавав синові на­уку. Перебрали усе до гвинтика, розібралися в усіх деталях, хоч тому механізмові було більше двох десятків років.

Після восьмирічки хлопець пішов на шоферські курси, у бригаду прийняли, слюсарювати навчили. А увечері - на мото­цикл. Ровесникам підморгував:

- А хто - на чужу?

Знаходились охочі. Гордились тими поїздками. Наче їм там, на чужій стороні, усі дівчата були раді.

І таки привіз собі з «чужої» кирпатеньку смаглявку. Відгуляли весілля, найгучніше в селі. Мар­ко приходив з роботи увесь у мазуті - шоферував на старень­кому грузовику, обіймав свою «чужиночку», і ніхто їх увечері вже на вулиці не бачив. Тільки в ньо­го, більш ні в кого, була така тендітна зваба, така красуня довгокоса.

Скоро їм захотілося жити окремо від батьків, стали будувати собі дім.

- Щоб ні в кого... - вів своєї Марко і домовлявся із западенськими хлопцями про високий підмурівок, гострий шпиль на дахові, шубу на стінах із різнокольоровими скельцями. Ні з чим не зрівнятись - така оселя в молодят. І швидко виросла - на зиму вже і входини справили. Смаглявка, правда, до столу не виходила. На ранок почалися перейми.

Забирав з родильного будинку - сам не свій. Народила дружина донечку, наче справжню зірочку з неба дістала. Який радий був Марко, наче й не зачіпало його споконвічне чоловіче прагне­ння мати першого сина. Називав її Жар-птицею і ніякого іншого імені слухати не хотів:

- Жара, Жаронька, Жа­ринка...

Записали Іриною, а батько тільки своєї - Жара. Не те, що в селі, а в області, і в Україні... Ні в кого, тільки в Марка те ім'я при­думалось.

Підлітало, сміючись, оте дівчат­ко аж до стелі, бавилось найкра­щими ляльками, каталось із тату­сем на ГАЗоні...