Для нетерплячих)

Якщо ви завітали сюди в очікуванні на негайну пораду, яка змусить вас безпричинно посміхатися уже завтра вранці, чи сподіваєтеся, що я зможу порекомендувати вам найбільш дієвий препарат, який назавжди позбавить жахливого самопочуття - мені шкода,але тут цього не буде. Моя мета зовсім інша. Тому що я збираюся максимально детально розібрати на гвинтики найдрібніші аспекти, зрозуміти причини і способи боротьби із кожнісінькою негативною емоцією й разом з вами вчитися більше цінувати хороші.

Але поки більшість мого часу і сил, які я дивлвижним чином виділяю на цей проектик, витрачається на пошук аудиторії, тому, про все доводиться говорити без заглиблення (але, визнайте, не настільки поверхнево, як у переписаних байдужими рерайтерами статтях чи в якихось порадниках, де корисної інформації ще менше ніж у попередніх). Тож сьогодні ми зачепимо тільки одне застереження, яке, знав би я про нього раніше, могло зберегти мені більше здоров`я і значно скоротити тривалість хвороби.

Чесно кажучи, сил у мене виявилося менше, ніж я  сподівався. Що вже й казати про мотивацію. Але і те краще ніж було. Адже раніше і про таке можна було тільки мріяти.

На початку піку, коли я тільки помітив, що мені стало гірше настільки, що я більше не мав сил змусити себе виконувати свої обов`язки, а люди, з якими доводилося спілкуватися, бояться зі мною говорити, так як я одразу починав кричати (типовий невроз), я залишив усе чим займався й повернувся до батьківського дому. Кращого варіанту я тоді не знайшов, так як тодішній психолог повністю знищив між нами і так не до кінця вибудовану довіру, взявши собі за звичку обманювати мене навіть без нагальної проблеми; а психіатр, до якого я тільки записався на прийом, не вірив у мою аритмію, і коли перед другим чи третім прийомом у мене піднявся тиск (160/120), він вирішив, що не може мені нічим допомогти і пішов додому швидше - я залишився майже сам, та й те - зовсім не міг покладатися на своє тіло. 

Пік депресії я пережив у кімнаті, в якій ріс. У ній же я і збирався покінчити з життям. У ній же я і зараз сиджу, й з легкою усмішкою і трохи важчим страхом поглядаючи на місце, де досі висить тренувальний канат, заплутаний у все ту ж петлю...

(продовження читайте за посиланням у профілі)