Господи ти йо*аний боже мій як же ти мене за*бав можна мені нарешті трохи інфи чи я маю су*а здохнути на х*й як мені взагалі заслужити допомогу (…)

Що це за текст? 

Нічого незвичного – просто один із моїх запитів, загублених десь у серверних лісах компанії Google. Зараз вже не згадаю що саме шукав: чи лікаря без нарцисизму і нестерпного бажання виписувати мені непотрібні ліки, чи якийсь новий метод лікування – справді не пам’ятаю. Але і соромитися цього не збираюся, тому що, як тепер вже знаю, функція гальмування у моєї нервової системи була майже вимкнена. Від самого пробудження я одразу ж здобував найвищий рівень роздратування і протягом всього подальшого дня відчував лише буквально нестримний гнів, від якого, очевидно, страждав не тільки я.

Так, близьким і, особливо, найдорожчій мені людині у мої найгірші часи приходилося не легко. Остання і досі згадує мені яким я був нестерпним, але не з докором, ні – ми піддаємося ностальгії заради веселощів. Ми сміємося із часу, коли я вважав посмішку огидною вадою всього роду людського і мені досі не віриться, що нам вдалося пройти такий шлях разом.

Шкода, що подібне не можна сказати  про більшість, чи хоча б ще одного із невеличкого списку людей. Для когось наступний абзац може здатися надто очевидним для того, щоб про це говорити, для когось навпаки – зовсім незрозумілим, але я мушу сказати це: якщо ваші батьки чи опікуни жили у часи радянського союзу, імовірність того, що вони вас хоча б трішки зрозуміють приблизно нульова. Звісно є виключення, але їх надто мало для того, щоб світ здавався приємною місциною.

Про все це ми зможемо поговорити пізніше, коли дізнатися про подібний досвід потребуватиме більше людей. Поки я хочу тільки, щоб ви запам’ятали (...)

Продовження читайте за посиланням у профілі