Як стати відьмою - інструкція до застосування

Крок 3. Повірити, що потойбіччя існує.

    За роботою не помітила, як збіг час. Нарешті близько десяти вечора все закінчила і поглянула у вікно. Там уже була темна ніч. На секунду мені здалося, що якійсь жовті очі дивляться на мене. Я сіпнулась і струснула головою. Видіння зникло. Мабуть, запрацювалась. Пора додому. Вимкнула усюди світло, замкнула двері і задоволено, з високо піднятою головою… підсковзнулась на чомусь м'якому на ганку біля порогу! Не втрималась і рухнула на коліна. В щось вогке, слизьке та мокре встромила обидві руки. От чорт! Підійнялась і двома пальцями дістала з сумочки вологі серветки. Якась жижа. Фу! Витерла руки дістала ключі і знову відімкнула двері амбулаторії. Включила світло в коридорі. От, чорт! Я вся в крові. Всі туфлі, світлі брюки, блуза, руки, сумочка! Поглянула на ганок. Там валявся здохлий, чорний кіт, з перерізаною горлянкою у калюжі крові. У мене, аж мороз по шкірі пройшовся. Що за ігри? Хтось явно хоче мене налякати. Так, я сьогодні трохи нажила собі ворогів. Ну і грець з ними. Централізованої води в амбулаторії не було. Як могла відмила руки від крові та відчистила сумочку. Брюки і блуза теж були забруднені. Кров настільки в'їлася в тканину, що відіпрати буде важко. От уже нелюди – і себе шкода, і бідолашну тваринку. Я обережно вийшла за поріг та підійняла кота за хвоста. Перенесла на траву поруч. Ранком прийду і закопаю. Калюжу крові змила водою, що залишилась після миття рук. Взяла віник і потерла місце, де була калюжа. Пляма залишилась, проте хоч кров змилась. Завтра треба білизною обробити. Десь там в коморі бачила. Сьогодні на це вже не було ні сил, ні бажання. Вимкнувши світло, знову закрила амбулаторію.

   Ідучи додому, розмірковувала для чого комусь мені таку пакість робити. Найголовніше питання - хто саме це зробив? Парфентій Устимович? Навряд. Я йому хоч і нахамила, але він не ризикне мені таким чином мститись. Нам ще працювати разом, тай не виглядає він, як злопам'ятна, пакосна людина. Маша про нього нічого поганого не говорила, тільки сказала, що лікує по старинці і в район відправляє, або до бабусі, якщо діагнозу не знає. Це говорить про нього, як про людину, що зайвий раз на себе відповідальність брати не хоче і боїться помилитись, оскільки цінує людське життя. Ні, точно не він. Тоді хто? Може хтось підкинув подарунка від голови адміністрації і головного лікаря з умислом залякати мене? Натякають, щоб мовчала і не сіпалась, бо буде так, як з котом. Але хіба я так багато просила. Нічого такого, щоб зачепила їх особисті гроші. Все повинно бути в наявності в лікарні. Просто треба це все виділити. Тай не думаю, що вони стануть такими методами зі мною боротись. Може Савелій Макарович? Ні. Цей так  боїться мою бабусю, що взагалі не ризикне піти на таке! Тоді хто?

   За цими роздумами не помітила, як пройшла майже половину шляху. Йшла по вулиці. З однієї сторони були хати, а з іншої городи, чагарі і закинуті будівлі. Завернула на свою вулицю. Наша хата була останньою. Після нас лише поле і ліс. Вулиця теж була однобічна, тому прохолодний вітер проймав мене наскрізь. Я була ще й трохи мокра, тому відчуття були не приємніші вдвічі. Ех, треба було, щоб мене Вітя підвіз. Щей ліхтарі не усюди світять. Треба Савелію Макаровичу сказати, щоб лампочки повкручував. Як же людям ходити? Тут же вбитися можна!

   Моя вулиця починалась з кладовища. У нормальних селах кладовища за селом, а в нашому їх три і всі на території жилих вулиць. Чи то село розбудувалось, чи так люди звикли – жити поруч з мерцями – не знаю. Мені проходити в цьому місті було трохи моторошно. Почуття загострились, стала інтуїтивно прислухатись. Я пришвидшила крок, щоб швидше пройти. Фух, пройшла! Кроків з десять мабуть відійшла, як почула позаду тяжкі кроки. Я ступала і хтось в такт мені робив крок. Спочатку думала, що відлуння. За північ, на вулиці нікого, хто в таку пору гулятиме. Обернутись побоялась, стала іти ще швидше, кроки теж пришвидшились. Один раз я лише занесла ногу, але не встигла доторкнутися землі, як хтось гупнув раніше мене. І кроки такі дивні, ніби цокаючі. Я «туп», а по-заду «цок». Якщо пришвидшувалась, то кроки теж пришвидшувались. Пройшла ліхтар і зайшла в тінь, хотіла побачити хто за мною іде. Зупинилась, розвернулась – нікого. Тихо. Я повернулась і ступила «топ» за мною почулось «цок». Знову розвернулось. Лише тут зрозуміла те, від чого волосся миттєво стало дибки по всьому тілі. Під ліхтарем пусто, але по-серед дороги пусте місце відкидає тінь! Хтось великий заніс ногу і чекає поки я зроблю наступний крок! В роті пересохло! Мимоволі, я подалась вперед спиною, роблячи крок назад. «Цок» - тінь перемістилась. Від мене це щось на відстані трьох метрів. Раптом… «Бе-е-е-е-е!»… Все…. Я побігла…. Це був, як сигнал: «Тікай!». Я бігла з усіх сил, з усіх ніг і з усього страху. Цей «хтось» навіть не думав відставати. Розуміла, що додому мені не добігти, але не здавалась. Зненацька, на зустріч мені ні звідки з'явився … Шарик! Навкруг було темно, далі вже аж до дому не було ліхтарів, але він відсвічувався у місячному сяйві. Він з розгону перестрибнув мене, кинувшись за спину. Що там почалось, не знаю. Чула лише гарчання і гавкіт, а ще цокання когось. Мені враз стало спокійніше. Я відбігла метрів з тридцять і відчула, що більше не можу, якщо не зупинюсь, то просто зараз впаду. Зупинилась, віддихуючись, наважилась розвернутись. Шарик скакав, гарчав і кидався в темноту. Раптом, він погнався за кимось, клацаючи зубами повітря. Добре, що в протилежний від мене бік. Трохи віддихавшись, побачила, як він повертається до мене. Підбігши пес став ластитися і мотиляти хвостом. Я присіла і обійняла його. Сльози покотилися з моїх очей.

- Дякую тобі, Шарику! Ти мене врятував! Мені так страшно ще не було! Дякую! Ти мій рятівник!

  Я обіймала його за шию і навіть чмокнула в ніс. Він був не проти. Я нарешті підійнялась і розвернувшись пішла далі. Тепер уже шарик ішов поруч мене. Стало трохи спокійніше на душі. Іноді він спинявся і розвертався назад. Прислухаючись. В такі моменти, я теж спинялась, щоб йому було краще чути. Постоявши, так кілька секунд пес ішов далі. Я разом з ним. Так ми дістались дому. Я зайшла в хвіртку, але Шарик ні. Він сів біля воріт, ніби вартуючи, і завив. Згадала слова бабусі, що він нечисть відганяє. Тепер це вже не здавалась нісенітницею. У веранді ввімкнулося світло. На поріг вийшла бабуся. Я кинулась в її обійми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше