Як стати відьмою - інструкція до застосування

Крок 5. Погоджуватись на авантюри, робити те, чого раніше не робила.

 Минуло два дні. За цей час я остаточно привела до ладу амбулаторію, почепила штори, розсортувала картки і навіть прийняла ще двох людей – одного з гнійною ангіною, а іншого з ГРВІ. Парфентій Устимович, за цей час, прийшов лиш раз. Оглянув все, похвалив і пішов собі з документами в пенсійний фонд – оформляти заслужену пенсію. Не хотів і дня більше тут лишатись. Сказав, що тепер це моя територія і сюди він приходитиме лише за потребою, як пацієнт. Ми з Машою влаштували йому імпровізовані проводи з тортом та чаєм. 

Наприкінці другого дня, з району приїхала фура, з усім необхідним устаткуванням, медикаментами, новими меблями, ліжками, сейфом та навіть комп'ютером. Побачивши об'єм розвантажувальних робіт, швидко набрала Вітю та попросила про допомогу. За пів години, хлопці з його класу і він сам, уже у повному складі, допомагали мені з розгрузкою. До пізньої ночі, ми спочатку заносили, потім складали, розставляли та облаштовували майбутню лікарню. Я в основному командувала, де що має стояти та дивилась за ходом робіт. Хлопці виявились справними, хвацькими і вмілими робітниками. В кінці, вийшло дуже гарно. Я пропонувала їм гроші за надані послуги, але вони категорично відмовились, оцінивши свою роботу в бутерброди, торт і чай з соком. Наші посиденьками трохи затягнулись – розійшлись майже о дванадцятій ночі. Проте, це було варто того. Я оглянула все навколо – душа радувалась. Тепер у мене були три стаціонарні палати, укомплектовані ліжками з тумбочками, кабінет прийому та маніпуляційна. В моєму кабінеті прийому були: новий стіл з комп'ютером, шафа на три відділи (одна для одягу і дві з поличками для карток), окрема велика шафа для медикаментів, сейф, кушетка, ваги та три стільці. В маніпуляційну перенесли мій попередній стіл, поставили нову скляну шафу, для ліків, ще одну кушетку та кілька стільців. У пригоді стала комора, яку я надибала і розчистила від мотлоху під час ремонту. Дівчата мені її теж побілили та покрасили, а хлопці навіть зробили кілька поличок. Туди помістились, судна, відра, швабри, віники, нові ганчірки та інший необхідний інвентар. Медикаменти залишила в ящиках у кабінеті. Розкладу все завтра.

- Ти задоволена? – Запитав Вітя, стоячи трохи позаду і споглядаючи, як обводжу поглядом кабінет.

- Так. Можна сказати, що я майже щаслива,

- Чому ж майже? Тут же для нашого села ціла клініка, навіть більшого годі бажати.

- Так. Тепер працювати є де. Немає для кого. Люди мені не довіряють. За останні два дні у мене двоє пацієнтів, а у моєї бабусі шість. І знаєш, що найсмішніше – жоден із діагнозів не має магічного підтексту.    

- Потрібен час. Ти не падай духом. Люди тебе мало знають, але скоро звикнуть і підуть.   

- Так, я надіюсь.

- Давай, підвезу тебе додому. Пізно вже.

- Давай. – Втомлено погодилась.

Дорогою додому ми мовчали, просто слухали музику нічного радію. Село далеко від цивілізації, а радіо ловить. Класно! Уже не відчуваєш себе відірваною від світу. Біля мого будинку він заглушив машину і вимкнув музику.

- Вітя, я тобі дуже вдячна сьогодні за допомогу. Ти так швидко організував хлопців! Ви такі всі молодці! Але знаєш, ти найбільший молоць! Я, якщо чесно, після першої нашої зустрічі не очікувала, що ти так мені допомагатимеш з усім. Не лише сьогодні, а і взагалі. Вибачай, але після твого Уралу, спочатку навіть трохи зненавиділа тебе!

- Що справді? Невже аж так?

- Так, саме так! Але потім, коли ти возив мене в район, я поглянувала на тебе з іншого боку.

- Цікаво з якого. – Тихо промовив він опускаючи очі на мої руки. Він протягнув свою руку і взяв мою ліву  долоню.

      Ой! Не зрозуміла! Це для чого такий жест?  Поглянула на нього. В машині темно, але підсвітка від прибоної панелі трохи освічує салон. Він глянув мені в очі. Ой! Юначе, не дивись на мене так! Я задоросла для тебе! Лесю! Терміново вмикай мізки, бо зараз він тебе поцілує!

- Е-ммм. – Протягнула я. Руку забрала і заклала одна за одну.- Давай одразу домовимось. Ми друзі, просто друзі.

- Чому?

- Ти справді не розумієш чому?

- Ні.

- По-перше, я старша на цілих 6 років, по-друге…

-Що, по-друге?

- Що люди скажуть?

- Мені байдуже.

- А мені ні! Досить того, що мене відьмою вважають, а тепер ще й скажуть, що я хлопця молодого звабила і голову йому дурю!

- Зрозуміло. Ти вважаєш, що я малий і переживаєш, що скажуть люди.

- Ти мені подобаєшся, але тільки, як друг! – Я спробувала мило посміхнутись. Не знаю, що він там собі напридумував, але не хотілося отак топтати його почуття. - Вибач.

- Не вибачайся. Ти сказала правду. – Він трохи задумався, поклавши руки на руль. – Ти мені подобаєшся. Дуже. Ще з першого погляду. Але якщо ти вважаєш, що так буде краще, тоді добре. Я буду тобі хоча б другом.

- Дякую за розуміння.- Мене вразила його чесність і мужність. Не кожний юнак може так зізнатись дівчині, а після відмови, ще й погодитись залишитись її другом.

- Тобі дякую за відвертість. – Він намагався весело посміхнувся. – Тоді, як подруга, ти все-одно мені винна!

- Що саме?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше