Глава 4

Наступного ранку я зрозуміла, що Макса ніде немає. Це було дивно, він зрідка відлучався, але навіть якщо і йшов, завжди попереджав. Навіть записки не залишив. Його не було в кімнаті, судячи з ідеально застеленого ліжка, він не лягав спати, на кухні, в лабораторії — скрізь було порожньо. Він ніби зник, випарувався, розчинився у повітрі.

- Вієтто, як думаєш, що все це означає? – звернулася до своєї подружки, що сиділа на широкому підвіконні та з незворушним виглядом вилизувала свою шерстку.

- Не знаю, - відповіла вона. - Але я не відчуваю його ніде.

Я насторожилася та відразу налаштувалася на його ауру. Я добре її пам'ятала. Вона в нього була яскраво-помаранчевого кольору, справжній колір янголів, що говорило про кришталеву чистоту його душі. Такий ніколи і нізащо не встане на сторону Темряви, нікого не скривдить та захистить навіть комаху.

На жаль, мій поклик повернувся через три хвилини марних пошуків. Макса не було ніде. Це лише посилило тривогу, що наростала в мені з кожною миттю. Я хвилювалася за свого друга. Так, що там таїти та брехати самій собі: за чоловіка, який справді був мені дуже дорогий.

- Абонент тимчасово не доступний, - важко зітхнувши, я опустилася на підлогу лабораторії. Демунд зіскочила та підійшла до мене, ткнувшись носом у мої долоні.

- Чорний Володар? - запитала вона.

- Можливо, - тихо відповіла я.

І тут у мою свідомість увірвався стривожений голос Еміріса:

- Ангеліна! Біда! Напад на людей. Валіал зібрав чорних магів. Протистояння! Наші не справляються, ворогів більше!

- Еміріс, поклич усіх, кого зможеш - вампірів, ельфів, перевертнів, гномів, - нехай всі вирушають туди. Тільки всі разом ми зможемо захистити наш світ від ворогів від тих, хто хоче Світле зробити Темним!

- Вже лечу!

- Еміріс, друже! Чи ти не бачив Макса?

- Бачив, - за кілька довгих хвилин відповів дракон. – Він у будинку Чорного Володаря, пов'язаний.

- О ні…

- Вибач за погані новини. Не гнівайся тільки, о, Богине! – благав Еміріс.

- Не хвилюйся, сьогодні мій гнів не пошириться на вас. Ну, тримайся, Чорний Володарю! Ти дієш силою та жорстокістю, а ми добром та хитрістю переможемо тебе!

Я швидко передяглася в зручний спортивний костюм сірого кольору, запаслася корисними магічними штучками та ангельськими інструментами, підхопила демунда і стрибнула на свою улюблену хмарку-путівник, що вже чекала на мене біля будиночка.

- У табір Чорного Володаря! – задала я маршрут, і вона плавно почала опускатися, взявши курс на його поселення.

Я була дуже зла. Моє волосся розвивалося за вітром, в очах загорівся вогонь, а сама я готова була метати блискавки та рознести в тріски все поселення цього порушника спокою на моїх землях.

Вієтта заспокоювала мене як могла.

- І чого ти досягнеш, якщо спалиш це селище? – питала вона. – Можемо зачепити своїх... Подумай сто разів, перш ніж зробити щось.

- Ти маєш рацію, я пам'ятаю, що там свої, але я готова розірвати на шматочки демонів... - продовжувала злитися я.

- А на вигляд ти дуже зразковий й спокійний янгол. Звідки в тобі стільки агресії? - дивувалася демунд.

- Навіть ангельському терпінню є межа, - неохоче відповіла я. - О боги! – благала я. – Я пройду до кінця цю практику та доведу! – кричала в небеса, сподіваючись, що там, у Небесній Академії, мене почують.

- Демони цього й домагаються. Потрібно заспокоїтись. Інакше зробиш гірше всім. Я впевнена, що ти не хочеш страждань своїм підопічним, адже так?

- Не хочу... - погодилася з Вієттою.

- Ось і розумниця. Давай, вдих-видих! – підбадьорила мене фамільяр. - Ми наближаємося до лігва ворога.

Я розглядала, що там попереду, вивчала будинки, збудовані демонами, нарешті, помітила і саму битву, що була в самому розпалі.

А бій йшов неабиякий. І вже втрати були. З нашого боку теж, як це не прикро визнавати. Еміріс сповістив, кого міг, чекали підкріплення найближчим часом. Люди в селищі металися, було чути стогін, крики, плач. До моєї свідомості долинали молитви упереміш із прокльонами, вони чомусь вирішили, що це я послала на них кару. Як їх переконати?

Я знайшла Чорного Володаря, справжнє ім'я якого так і не було мені відомо. Він сидів на пагорбі з планшетом у руках і, здавалося, нічого навколо не помічав. Вітер грав із його плащем.

Вієтта зійшла на землю першою та причаїлася в кущах, щоб у разі небезпеки змогла подати сигнал або покликати на допомогу.

- І чого це ми тут народ у страх вганяємо? - зістрибуючи з хмари, підійшла до неї. – Навіщо людей губиш?

- О! Янгол мій прийшов, - він широко посміхнувся, відклав убік планшет і попрямував до мене.

- Я не твій янгол! - свердлячи його лютим поглядом, різко відповіла йому.

- Ангеліна, нащо ти так, - він зробив крок до мене, але я відразу виставила вперед руку, спускаючи синю блискавку. Демона стукнуло струмом і відкинуло на пару метрів. Він, бурчачи та проклинаючи мене, підвівся, миттю перемістився до мене і міцно притиснув до себе спиною.