Глава 14. Щастя за будь-яку ціну

Марк

Коли я прокидаюся, годинник показує одинадцяту. Спроба встати відкликається болем у грудях. Стискаю зуби й зістрибую на підлогу. Які до біса пари, мені б хоч до ванної дістатися. Добре, що всі сусіди на парах, а то довелося б пояснювати, чого я ледве пересуваюся. Умиваюся й через силу вдягаюся. От же ж Ліна, цей бій я точно запам’ятаю надовго.

Чашка кави повертає мені більш-менш адекватне самопочуття. Але якщо я так почуваю себе після перемоги, то що ж зараз із Ліною? Треба її провідати. Дістаю з-під ліжка сумку й знаходжу пакетик зі знеболювальним. Беру ключі зі столу, виходжу й зачиняю кімнату.

Перед дверима Ліни мнуся кілька секунд: чи насправді вдалося мені? Звідки взялася така велика рана? Чи пам’ятає вона своє зізнання? Думки так і вирують у моїй голові, роблю глибокий вдих і стукаю у двері. «Заходьте!» — я заходжу й потрапляю в міцні обійми. Останнє питання відпадає саме собою. А біль у плечі зло нагадує про нічну рану. Після секунди ступору я цілую Ліну. Серце просто готове вистрибнути з грудей і танцювати брейк. Удалося! Вона знову відчуває! Я готовий розчинитися в цьому моменті, але з голови не йде чортова рана, тому, коли ми нарешті відриваємося одне від одного, я вирішую розпитати її про бій:

— Як самопочуття? — починаю здалеку, дівчина кривиться у відповідь.

— Не дуже, та й не пам’ятаю майже нічого. Проходь, — дівчина сідає на ліжко. Я опускаюся поряд.

— Тобто про те, що коїлося з тобою під час бою, можна не питати? І тримай, — я віддаю Ліні таблетки.

— Ти мій рятівник. У всіх значеннях, — дівчина червоніє й усміхається. — Я пам’ятаю лише те, що сказала наприкінці, — Ліна опускає очі.

— Я ж завжди тримаю слово, — усміхаюся, а сам думаю, що робити далі. Вона тим часом встає й випиває таблетку.

— Я рада, що тобі все вдалося, — Ліна сідає на ліжко, а я розумію, що в мене лише один варіант.

— Ліно, я теж тебе кохаю, — дівчина дивиться на мене і, здається, не має слів.

— Марку, я… — дівчина цілує мене.

Потім певний час ми сидимо мовчки. Ліна сидить червона як рак. Здається, подібні дії не в її стилі. І все ж, у мене з’явилося ще одне запитання: чому вона майже нічого не пам’ятає? З роздумів мене вириває її запитання:

— Марку, а що вночі було? А то я можу судити тільки про поранення в живіт і, здається, з крилом щось не те, — Ліна знизує плечима й зацікавлено дивиться на мене.

— Ну бій є бій, ти теж мене нагородила клинком у груди, — я з усмішкою зазираю їй в очі.

— Ой! Тобі ж, напевно, теж боляче, — дівчина стурбовано й винувато дивиться на мене.

— Ранок був неприємний, але це дрібниці. Головне, що все не дарма, — я нахиляюся й знову цілую дівчину. Коли я відриваюся, Ліна, збиваючись, починає говорити:

— Повернімося все-таки до теми нашої розмови, — схоже, цікавість її переповнює.

— Так, що саме тебе хвилює?

— Та що взагалі було?

— Якщо коротко, ти мене дуже хотіла вбити, а я — тебе розізлити, — іронічно кидаю я.

— Типова чорна, — сумно каже дівчина. — Але як тобі вдалося повернути мені емоції?

— Ти ж нікого не вбивала, значить, емоції ще лишилися. Мене добрі люди просвітили. Злість — теж емоція, хоч і негативна. А бісити людей мені не звикати.

— Я тебе похвалити маю чи як? — Ліна сміється.

— Ну подякувати точно. Може, і добре, що ти нічого не пам’ятаєш, а то ще в реальному світі мене прибила б.

— Я? Ти серйозно? Ти повернув мені початковий колір! А подяку, мені здається, ти вже отримав, — дівчина посилає повітряний поцілунок й усміхається.

— Ха-ха. Під час бою мені в коханні ще не зізнавалися.

— Зате не страшно було.

— Враховуючи, що ти клинок тримала біля мого горла, як тут не відповісти взаємністю.

— Який клинок? Я зізнавалася без нього, а ти взагалі сьогодні, — у мене летить іграшковий ведмідь, який лежав біля Ліни.

— Ну не чорній же мені в коханні зізнаватися. Уявляю, як би ти відреагувала, — сміюся я, зловивши іграшку.

— Та годі, — дівчина намагається мене лоскотати, але я перехоплюю її руки.

— Зараза маленька, — сміюся я. Раптом Ліна на кілька секунд випадає з реальності. — Ліно?

— А, що? Вибач, тут Ві стукає. А я все-таки негарно з нею обійшлася.

Стоп, нехай усі вони йдуть до чорта. На Арені відбулося невідомо що, але я не встигаю нічого сказати Ліні. На кілька секунд її знову відключає, а я ловлю вже зовсім інший погляд.

— Ну привіт, Марку, — вітається Венера.

— Ти не зовсім вчасно. Дайте нам день перепочити. Ми до вас потім завітаємо, — про те, що в Мертве Місто збираюся лізти тільки я, їй знати необов’язково.

— Я якраз дуже вчасно, щоб виконати задумане, — Венера нагороджує мене крижаним поглядом. Якого вона тут робить?

— І як це розуміти? У вас із Хранителем ніби все й так добре.