Розділ другий. Локшини багато не буває!

Не знаю, де я і як сюди потрапила, але… Цей страх. Він з'їдає зсередини. Крапля паніки, що отруює океан спокою. Зсередини показуємо безстрашність, а всередині нас – страх, що поїдає душу. Але чого ж я боюсь?

Обертаюся, щоб озирнутися і зрозуміти причину цих відчуттів, довести інстинктам, що я в безпеці і бояться нічого. Тільки навіщо це я зробила? Від цього стало лише гірше. Хотіла якнайкраще, а вийшло як завжди.

Два храми, схожі на ті, що були у моєму сні минулого літа. Навіть дивуюсь як через стільки часу я про них не забула. Між цими величними спорудами стояло місто, а точніше руїни. І все це було під червоними, як кров хмарами. А потім усе різко спалахнуло синім вогнем, ніби хтось упустив іскорку Пекельного Вогню, що впала на землю і стоїчно поглинає все на своєму шляху. Стоїчно намагаючись не опускати погляд униз, не дивитись на місто, охоплене полум'ям. Зробила крок вперед і не втрималася.

Обрив. Край землі, за яким йшов вільний політ, а далі – вхід у підземне царство. Але лякало не це. Те, що постало переді мною – ось мій страх.

Я осіла і закричала. На весь голос. Сльози йшли струмком, все всередині стискалося і… Я прокинулася.

Голова розколювалася дуже сильно, а серце все ще гарячково билося. З мене градом тік крижаний піт.

– А чого Ви хотіли, Леді Свята, після того, як напилися та смачно врізалися у стіну? – Запитали десь зліва чоловічим голосом.

Ти ще хто? Кінь у тозі?

– Так, цієї ночі я не забуду ніколи.

– Хто ви?

Незнайомець зміряв мене оцінюючим поглядом, не поспішаючи відповісти на моє запитання. Поспішати йому було ні до чого. Мені не шкода. Нехай милується. До того часу якраз заспокоюся.

– А що Ви пам'ятаєте зі вчорашнього, Леді Свята.

– Що ще за “Леді Свята”?

– Тоді як мені звертатися до Вас? – і цей чоловік, у якого явно є нехила влада та сила, звертається до мене на «Ви»? Зупинися, Земле, дай мені зійти!

– Мілано, – відповідаю спокійно та впевнено.

– Леді Мілано, вчора з волі нашої покровительки –Богині Життя Ви прибули на міждержавні збори, – ледь не ляпнула «на який х…», але довговолосик у червоному йшов на випередження, – тим самим запобігши світовій війні.

Ой, як мені хотілося покрутити пальцем біля скроні! Дядько, що ви вживали? Як звичайна випускниця змогла б запобігти війні? До речі, а про яку війну йдеться? Гара-а-азд…

– Я бачу Вашу невіру, – а чи не піти тобі далеко та надовго? – але відтепер Ви – наша гордість. Живий доказ існування богів.

Що ти мені локшину на вуха вішаєш? Не бачиш – вона падає. Особисте явище цієї ненормальної – дрібниця, а моя поява – свято? У таке я точно не повірю.

– Ви мене напевно з кимось сплутали. Я там взагалі випадково з'явилася, та й мені вже час. Не дуже приємно було з Вами познайомитись, але…

Іду собі до виходу впевненою ходою, помічаю відверту нічну сорочечку… Ай, все одно! Головне – звалити від цих ненормальних.

– Я не проти того, щоб Ви залишили храм Лілаї, але чи є у Вас впевненість у тому, що зможете захистити себе.

Стапе! А що це за новина?

Валяжно розташувавшись на кріслі зухвалець без зазріння совісті вирячився на моє декольте. Ні сорому, ні совісті, чесне слово.

– Про яку небезпеку йдеться?

– Невже міс Емейбілум думала, що не знайдеться тих, хто захоче вкрасти чи завдати шкоди Святій Мікаеллі... Ой! Помилочка вийшла, вибачте. Святий Мілані.

У цього зарази посмішка така була... Закір відпочиває, реально!

– Це шантаж, шановний незнайомцю?

– Попередження. Звичайне попередження.

Склавши руки на грудях, видала лаконічне «слухаю», прийняла грізний вираз обличчя, але як каже досвід, я була більше схожа на сердитого їжачка. Та й Бог з ним! Головне – докопатися до правди.

– Почнемо зі знайомства. Ви ж не проти? Я – Верховний жрець храму Лілаї, але ви можете назвати мене Його Преосвященством Джонатоном Сейром.

– Мені вже називатися немає сенсу. То що там далі за списком?

– Звідки стільки ворожості, леді? –так і не підриваючи своєї… туші з підступною усмішкою простягнув цей поганий чоловік. Не знаю чому, але він мені не подобається. – Я до Вас із усією душею, а Ви…

– Ти мені тут не заливай! І припини витріщатись на мої груди!

– Було б на що, – хмикнув зухвалий. – Там є дещо цікавіше Ваших "принад", тому не вихваляйтесь.

Бажання перевіряти достовірність його слів не було, а ось необхідність дати ляща цьому хаму зростала. Так, він стоїчно звертається до мене на “Ви”, але це не скасовує сенсу його висловлювань!

На жаль, мого питання він й не чекав. Просто підійшов і тицьнув туди, де чужі пальці торкатися точно не повинні. Все, хлопче, ти догрався!

– Печатка спадкоемництва, а на спині – божественна пеатка. Те, що зі сміття робить тебе золотом.

Ну дякую! Це була остання крапля, Містере Зазнайко. Зустрічай дівочу руку та нахабної моськи от-от відбудеться, але… Щось пішло не за планом. Чоловік у тозі руку перехопив і заламав.

– Не зазнавайтесь, леді, бо нічим добрим це не закінчиться.

Не просто так він мені не сподобався напочатку. Мутний тип та хам. Як казав Кон, "кьозев", причому повний!

– А поки що відпочивайте. Справи не чекають, шановна Свята.

Не чекаючи відповіді, нахабний довговолосий вийшов з кімнати. Ну і далека дорога тобі, редиска така.

– Ви прокинулися, чудово! – змусив підстрибнути від переляку той дивний дідусь.

Чому злякалася? Може тому, що замислилась і на гостей не чекала? До речі, я спиною до входу стояла.

– Йоханний Бабай! Будь ласка, не підкрадайтеся так.

– Вибачте, якщо налякав. Старий уже забув, яка жіноча суть.

Не зрозуміла. Це він до чого?

– А можна дещо запитати? Де ми знаходимося? В Аргентумі?

– Ні, Ваша Святосте. Головний храм Лілаї, в якому ми зараз знаходимося, так само як і головний храми Міхаеля, з покон віків стоїть в Іридії.