Розділ шостий. Найкраще місце для хорошої сварки – бібліотека

Відклала книгу, спустила ноги, дивлюся на нахабу.

– І що ж Ви тут забули? – запитала у чоловіка, що стоїть переді мною.

Ні, ну я ж Свята (нехай і тимчасова)? Свята! Отож, з якого дива він дивиться на мене зверху вниз? Потрібно виправляти, бо це не справа.

Непомітно взула свої балетки і швиденько встала, але незадача – він вище, тому і дивиться на мене вниз.

Можливо це по-дитячому, але я знову скинула багатостраждальне взуття, залізла на диван і встала на весь зріст. Ось так набагато краще!

– Що ти робиш? – зацікавлено спостерігав за мною Кор.

– Коли я дозволяла звертатися до мене на “ти”? – запитала власника очей кольору весняної трави.

Згадався город, який я цього року копала. Навіть двічі смикала бур'яни! Напевно, рік буде врожайним, тим більше з урахуванням того, що цього разу я саджанці не переплутала з травою. А ще згадала про те, як дивилася на зелень і сумувала за цим гадом! І знаю ж, що ми знайомі були всього нічого, та ось тільки ніякі аргументи не рятували. Зараз він узагалі одружений, а в грудях всеодно щось щемить.

– Міко ...

Ще й кликати мене чужим ім'ям. Ні, ну зовсім безсовісний!

– Будьте ласкаві, не називайте мене чужим ім'ям!

– Мікаелло, що з тобою? Що за поведінка? Раніше ти такою не була

А! Ой… Він не знає мого справжнього імені.

– Та не Мікаелла я, а Мілана!

– Мілана?

Ні, ну "леді Зімченко" звучить не дуже.

– Але ж тоді була ти…

– Так. Я була нянькою дівчаток. Усі помилково вважали мене за принцесу, яку вбили.

– Тобто, Лілая не забрала тебе в потойбічний світ?

– Вона просто повернула мене додому, – склала руки на грудях.

– Куди "додому"?

– У мій рідний світ.

– Тобто ти з іншого світу?

Мені здається, чи він зараз сяде на підлогу?

– Шановний містере Міріум, не змінюйте теми. Що Ваша Високість тут забула? Наскільки мені відомо, стороннім тут не місце, – руки в боки, грізний погляд, як у вахтера у жіночому гуртожитку. Я схожа?

– Мілано, нам треба поговорити, – якось швидко оклигався Кор і сказав на повному серйозі. – Не вдавай з себе скривдженого їжачка.

– Ти назвав мене їжачком!? – заволала на все горло. – Дружину свою обзивай! Та яке право ти маєш, га?

– Яку, чорт забирай, дружину?

– Законну!

– Гаразд, – втомлено видихнув чоловік і поставив запитання в лоба. – Чого ти взяла, що вона в мене є?

– А як її може не бути? Ти прем'єр-міністр, а тим паче холостий. У твої роки!

-- Тобто ти натякаєш на те, що я старий?

– Не перекручуй мої слова!

– Тоді припини робити поспішні висновки.

Чому зараз я собі нагадую ревниву дружину, яка вимагає розлучення через те, що її чоловік підняв з асфальту помаду? А якщо він подумає про мене як про безмозкову істеричку? Не хочу!

Подивилася на Корнелія, вдихнула, видихнула, спустилася і вже спокійно:

– Гаразд, давай поговоримо.

– Я не одружений.

– В сенсі?

– В мене немає і ніколи не було дружини. З Аріане ми були заручені тимчасово. Їй потрібен був наречений доти, доки її не оголосять кронпринцесою Вольфрама. Три місяці тому вона досягла бажаного.

– А яка тобі з цього користь?

Зелені очі дивилися на мене як на дурепу.

– Мілано, яка мені від цього може бути вигода? Чи може альянс Аргентуму з Вольфрамом? Дружні стосунки з майбутньою королевою важливої ​​країни не рахуються?

Ой! Із ким не буває? Не подумала трішки…

Тепер сидимо обидва на дивані і дивимось вперед наче старий зі старою на розбите корито.

– Навіщо ти прийшов зі мною поговорити? – обірвала нашу мовчанку.

А Кор дивиться на мене, дивиться і мовчить далі. І знову наче я дурепа повна. От прямо абсолютна!

– Якщо ти не відповідаєш, то як я зрозумію, що ти хочеш сказати?

– Тримайся від мене подалі, Мілано. Ці твої погляди нічим добрим не закінчаться.

Вбивча логіка: я прийшов до тебе, щоб ти до мене не наближалася. Нагадує якийсь другосортний любовний роман.

– Тоді навіщо прийшов?

– Мілано, так треба, бо… Весь наш рід проклятий Лілаєю.

Оце так поворот!

– Прабабуся і тут встигла влізти?

– Прабабуся? Ти правнучка богині?

– Наче це новина?! – зітхнула і відкинулася на спинку. – Ось чому їй не сидиться на місці? Невже прадід не може за нею встежити? І які взагалі інтриги вона плете?!

– Прадід?

– Дід Мишко. Ну, тобто Артеміс.

– Артеміс… Бог смерті? Той, котрий чоловік Лілаї? – зовсім не по-прем'єр-міністерськи здивувався чоловік. – Ти правнучка обох богів?

– А може бути інакше?

– Зазвичай є нащадки лише одного з богів… – сперся на спинку дивана Корнелій і підпер щіку, дивлячись прямо в очі. – Як, наприклад, я. За переказами, наш рід заснував саме Артеміс.

– Тобто ми родичі? – аж жахнулася.

Корнелій по-хлоп'ячому засміявся, простяг руку і провіз єю від скроні до підборіддя.

– Не зовсім. Якщо вірити нашому сімейному дереву, то я із дванадцятого покоління. Ти з третього. Між нами дев'ять поколінь, тому ми дуже далекі родичі.

– І ти рік тому цілував свою далеку родичку…

– А нічого так, що ти сама до мене в ліжко залізла?

– Гаразд, визнаю. Я теж далеко не янгол.

– А взагалі, наша спорідненість і спорідненість не вважається, – завзято підморгнув володар смарагдових очей.

– Але якщо бути точною, то ви далеко не родичі, – втрутився знайомий жіночий голос, порушуючи нашу ідилію.

Я дивлюся на Кора, він дивиться на мене, ми разом звертаємо увагу на богиню, що стоїть попереду.

Посмішки наші зійшли нанівець, та й слова зникли.

– Чого так дивіться, наче привида побачили?

– Так ти ж і є привид… – нагадую бабусі Дуні.

– Ой! Я й забула. Але не суть! Можете не переживати, я тоді просто згарячу одну красуню прокляла. Просто Мишко так дивився на неї… Ну от і подумала не те, що треба. Тож ви не родичі.