Розділ дев'ятий. Гра у квача на воді

Повітря в легенях замінила вода, та задихатися я не почала. Чи це вже галюни? Але от істота, що швидко пересувається, точно не плід моєї фантазії. Причім воно було настільки спритним, що роздивитися зовсім не виходило.

Сплеск. І ось дракон пливе назустріч… Дракон. Пливе. Водоплавний чи що? Шкода тільки, що він дістатися до мене не встигає – НПО, він же невідомий пливучий об'єкт, виявився спритнішим. Підхопило – і понесло! Прямо як келих шампанського мою балакучість.

– Ти хто? – пробулькала істоті.

– Пізніше знайомитимемося, – не знаю, яким чином під водою я не тільки сказала, але й почула мелодійний жіночий голос. – Зараз нам треба втекти від дракона, люба.

Ем… Ну гаразд. Треба, так треба. Не хочу за нього заміж.

Грали ми у квача близько пів години, а потім Артур видихнувся. Як я його розумію!

Коли навіть уявлення про ймовірне місцезнаходження Лера зникло, мене потягли вгору. Ну і правильно! Після того як я кілька разів ледь не розлучилася з життям саме у водоймах, любов до купання в мене зникла.

Секунда – і ми близькі до корабля, друга – істота зі мною вистрибнула з води та застрибнула на корабля, третя – ми на величезному дерев'яному судні зі щоглами, вітрилами. Коротше, усім, що потрібно.

Від захоплення та здивування роблю глибокий вдих. Повітря вирішило витіснити названу речовину.

– Спокійно, красуне, спокійно. Все добре, – ніжний жіночий голос заспокоював, а рука гладила по спині.

– А… Куди мене вкрали? – пропихкала, коли трохи відкашлялася. – І як я змогла так довго пробути під водою?

Команда переглянулась, а потім подивилася на мою викрадачку… навіть не так! Викрадачку здобичі викрадача! Ось як!

– Я врятувала тебе від дракона, – пояснила дівчина, у якій проглядалася схожість із капітаном корабля. Ну, тобто як проглядалася… Великий трикутник, повага до неї у погляді команди. – Цей монстр ніс тебе до себе в берлогу.

Так ніби я не знала! Він хотів на мені одружитися... Але побачити Кона все ж хочеться.

– А де ми?

– У водах Рубідія.

Наскільки пам'ятаю, багато королівств тут іменуються назвами металів. Рубідій – це метал. Звідси запитання: це назва королівства чи моря?

До речі, на запитання щодо того, як я змогла так довго пробути під водою, не відповіли. Цікаво, а за запитання про русалку мене викинуть за борт? Щось підказує, що цілком можливо. Значить, змінюємо тему й активуємо всю свою акторську майстерність!

– Щиро вам дякую! Ви врятували мені життя, – схопила дівчину за руки й почала "вітально" трусити. – Навіть не знаю, що б зі мною було, якби… якби…

Сподіваюся, сльоза вийшла натуральною.

– Ну що Ви, леді… Тепер усе гаразд.

– Капітан Фаліса ніколи не залишить нужденних за бортом! – крикнув хтось із команди.

Щось смикнуло мене глянути вгору, прямо на саму вершину. Ага, туди, де зазвичай знаходиться прапор. І він чорний. Прямо піратський. Подивилася на одяг Фаліси, на зовнішність команди та глитнула. Але тихенько.

Мамочко! Я на піратському кораблі.

– З-знаєте... Мені вже час! – пробелькотіла й обережно підійшла до борту.

– І куди ж леді збирається? – спитав квартирмейстер.

Звідки я знаю такі слова? Все просто – я особа допитлива, багато читаю, великою кількістю тем цікавлюся. Тобто якщо друга за значимістю людина має не такий вигляд, то я не уявляю, який має!

– Туди, – вказую на спокійну водну гладь. – Я плавати вмію, до берега так дістануся, ручками та ніжками.

– До найближчої суші не менше тисячі кілометрів, – сповістив хтось із піратської команди, поки двометровий квартирмейстер перехопив мене впоперек і збирався спустити з фальшборту.

– Нічого-нічого. Я гіперактивна, енергії багато.

Особливо від страху. Щось потонути я боюся менше, ніж бути з перерізаною горлянкою.

– Як Вас звати, леді? – звернулася капітан Фаліса.

Якщо додасть "Свята", я, незважаючи на страх перед ними, плюну їй в обличчя, слово честі!

– Мілана. Просто Мілана.

– Яке незвичайне ім'я… – протягнула капітан. – Де Ваш будинок, Мілано?

Назад до Джонатана жахливого я не хочу, в Аргентум - не варіант, але! Можна вирушити прямо до тітоньки К'яри. Шкода тільки, я не пам'ятаю назву столиці Ауруму. Гаразд, втік, не втік, а побігти можна.

– Я з Ауруму. Служниця у палаці Її Величності К'яри Вінтельманд.

– Невже?

Я що, десь прокололася?

– І як же Вас сюди занесло аж із самого Ауруму? Він є центральним королівством. Вважай, занесло аж на край землі. А жеби той драконів народ чорти вхопили!

 – Не дарма ми говорили, що користі від союзу з ними немає.

– А в мене вони взагалі троюрідного племінника подруги бабусі вбили!

За розмовою їхньою я не встигала, тільки мотиляла головою у спробі встигнути відстежити, хто що каже.

– Дракон на десять годин! – голосно заволали зверху.

– За роботу, морські щури! – Наказала капітан і спішно зайняла місце біля керма.

Усі забігали, замелькали, виконуючи свої завдання. Зрідка Фаліса давала додаткові вказівки. Ось він – справжній колектив, який працює як злагоджений механізм. Вигострена робота, до якої вони йшли не один рік через багато труднощів. Недолік такого способу – його небезпека. Ціна помилки одного із членів команди – життя. Іноді навіть всього колективу.

– Леді, не загороджуйте дорогу! – заволав якийсь чоловік, що штовхав у мій бік велику гармату. Прямо справжню, як в історичних фільмах.

Відстрибнувши до правого борту, щоб не загороджувати шлях, я притулилася до деревини і подивилася в бік тих десяти годин.

– Йоханий Бабай… – прошепотіла, притискаючи долоню до губ.

Так званий наречений був дуже розлютованим і летів прямо в наш бік. Згадавши про його імпульсивність, почала сподіватися, що він не запустить у нас струмінь полум'я. Навряд чи в когось тут є сила, яку має Веста.

Як там кажуть? Надія вмирає останньою? Та ні! Останньою вмру я, бо після побаченої іскорки супутниця всіх оптимістів розтанула.