Розділ десятий. Ласкаво просимо до обителі дракончиків

Решту нашого шляху я провела у висячому положенні і розмовляючи сама з собою. Ну, тобто мені перестали відповідати. Сповістили тільки, коли на горизонті виднілася якась гора:

– Ми скоро прибудемо на місце.

Опинившись ближче, я зрозуміла, що це ніяка не гора, а щось схоже на Ластівчине гніздо в Ялті. Над урвищем стоїть замок, тільки розміри більше, ніж готичної пам'ятки разів так у п'ять. І поверхів не два, а одинадцять.

Як цей величезний дракон збирається тут приземлитися? Авжеж тут немає такого місця, яке б підходило його габаритам. Зруйнує всю цю красу, паскуда.

– Куди! Стій! – заволала, коли зупинившись над верхівкою дракон почав опускатися.

Під час порівняння наших вагових категорій переживати я стала вже не за споруду, а за себе! Великий замок має хоч якісь шанси вижити після посадки ящера, а в маленької мене їх немає. І це не перебільшення!

Коли до "близького знайомства" залишалося метра півтора-два, Артур сіпнувся трохи вгору, підкинув мене, людською ногою ступив на відкритий майданчик і спіймав перелякане тільце.

– Та щоб я ще хоч раз кудись летіла! Це був мій перший та останній політ! – почала обурюватися, спіймала ротом холодний північний вітер і закашлялася.

– Спокійно, дитино. Ми вдома.

Я йому що, однорічна дитина?

– Тато! Тато! – долинув до болю знайомий голос одного дракона. – Міма?

Притулилася до Артура, щоб приховати свої безсовісні очі, на яких почали навертатися сльози. Нехай і не з власної волі, але я минулого року залишила маленького Кона, який на той момент міг покластися тільки на мене.

Сором переповнював, сльози текли, я витерла їх одягом його батька доки маленькі ніжки дитини років шести на вигляд бігли до нас щосили.

Старший дракон присів, так само утримуючи мене, а я ні в яку не поверталася, бо боялася побачити на обличчі дракончика осуд і образу.

– Міма? – ще раз запитав Конан.

– Можеш називати її мамою, – і тут я очманіла, плакати перестала і підняла голову на лера.

– Яка мама?

– Мама! – скористався нагодою непосидючий хлопчик і обійняв мене за шию. Щоб не задихнутися, обернула голову в бік його батька.

– Що означає "мама"?

– Тепер Міма моя мама, – благоговійно закричав мені на вухо дракончик.

Як же добре відчувати тепло близької людини! Особливо коли це дитина, адже немає в світі нічого кращого, ніж відчувати біля себе малюка, який потребує тебе. Такий маленький та беззахисний.

Колись я теж стану мамою... Дев'ять місяців вагітності, переживань з приводу пологів, потім не спати ночами, думати з приводу зубок, що ріжуться, перші кроки, перше слово... Але ж мати це не тільки та, хто народила. Мама має виховати, інакше це не мама, а просто інкубатор.

– Ні, я не можу бути твоєю мамою… Просто не можу… Я ж покинула тебе тоді… – шепотіла, бо голосніше озвучити правду не могла.

– Міма моя мама, – знову повторив Кон, потягнувши мене на себе. Причому вдало потягнувши, тому що я звільнилася від ув'язнення Артура. – Ти мене не кидала, тебе просто вкрали у нас. Так, тату?

– Безсовісні люденяш-ш-шки! – прошипів дракон.

Він не сказав йому, що його справжньої матері немає в живих? Але я не зможу розповісти йому цієї гіркої правди. Він ще малий. нехай краще думає, що він мій син.

І як так взагалі вийшло, що люди вбили драконіху, але не помітили малюка?

– Конан, нехай мама підведеться. Вона людина, а вони можуть легко захворіти. Ти ж не хочеш, щоб вона хворіла?

– Ні, мама має бути здоровою та сильною! – кивнула дитина, відпускаючи мою шию.

– Дитя, – звернувся Артур, хапаючи мене за талію і піднімаючи на ноги, – йдемо всередину. Тут дуже вітряно.

Нехай визначитися: я мама чи дитя, а то вже й сама плутаюсь. Хоча не про це мені треба перейматися! Мене, виходить, поставили на ноги, а тіло знову осіло.

– Що? – запитав Артур і знову повторив махінацію, а я ні в яку не стояла! – Мілано?

– Т-так?

– Що це за ігри? Тобі мало було на сьогодні?

– Н-ні.

– Мама втомилася! – дійшов правильного висновку маленький дракончик. – Можна я її понесу?

– Ні, – відповів лер і взяв почервонілу білявку в моєму обличчі на руки.

Підстрибом попереду йшов Кон, а вже за ним ми – сором’язлива дівчина та незадоволений дракон. Нічого незвичайного.

– Тато приніс маму! – несподівано закричав малюк як тільки ми всі опинилися в приміщенні.

– Матуся Конана! – заволали звідкись здалеку.

– Дружина лера прибула! – крикнули вже десь недалеко.

– Він не брехав!

Було ще багато схожих фраз, але я не особливо їх розрізняла. Цікавим було те, що шум зчинили дитячі голоси.

– Мамоньки, куди я потрапила?

– У ясла, – пояснив так званий наречений та батько мого дракончика.

– У справжні? Ти не жартував?

– А я схожий на клоуна?

– Ні.

Поки ми розмовляли, всі діти добігли до нас і оточили. І всі були дійсно реальними дітьми! На вигляд від чотирьох до восьми років.

– Це королева? – запитала якась дівчинка, яка знаходиться за моєю головою.

– Це моя мама! – заперечив Кон.

Щось надто багато було вимовлено слова “мама” за останні п'ятнадцять хвилин. Невже всі батьки через це проходять? Тоді я розумію, чому наша з Наталкою мама тоді психанула…

– Це мати наступного володаря драконів, – пояснив Артур.

А моя думка тут нікого не цікавить, так?

Бажання висловитися зупинила побачена посмішка біля хлопчика, що стоїть. Широка, яскрава така, і "трохи" зубаста. Тож, я готова потерпіти!

– Але… вона ж людина, – несподівано висловила сумніви інша дитина.

– І? – спитав Конан. – Я теж наполовину людина.

Ні, викривлене обличчя Артура треба було бачити! Видовище незабутнє. Ну нічого, він сам винний. Я не просила його представляти мене як рідну матір його сина.

Навіть цікаво, що буде далі.

Врешті-решт огиду і всі заперечення чоловік проковтнув, сильніше притиснув мене до себе і знайшов відмовку: