Розділ одинадцятий. Виховання драконячих тат

Найстрашніша тема для батьків: «А звідки ж беруться діти?» І все – пиши «пропало», бо не так легко пояснити дитині про маточки та тичинки.

– Про як-ких бр-ратика чи сест-тричку мова? – почала гикавити від переляку.

– Як про яких? – здивовано спитав дракончик. – Не хочу бути єдиним. Одному нудно. Я вам допомагатиму. Чесно-чесно.

– Але у драконів рідко народжуються діти… Твій тато хіба тобі не казав?

– Казав, – вдихнула дитина. Але у вас точно вийде!

– У твого тата ж і інших дружин вистачає. Може, хай вони тобі братика чи сестричку подарують?

– Але ма…

– Я надто молода для двох дітей, – повернулася до малюка спиною.

– Ну будь ласка! – зі щенячими очима попросив хитрий дракончик, після того як переліз мене.

Ех! Тепер точно більше не буду рости.

– Е ні, любий! Із цим питанням не до мене.

– А до кого?

– До тата! – нехай Артур пояснює йому, що до чого.

– Але ж він постійно зайнятий! – заперечив малюк, якого я обняла й перекотила на той бік, де більше місця.

– Для тебе він час знайде, – говорю просто в очі безсоромно.

Він мене в це втягнув? Втягнув! Тож нехай тепер думає, як викручуватися.

І отак лежимо собі спокійненько, дивимося одне на одного. Вдалині чути звук хвиль, що розбиваються об скелі, що дуже заспокоювало і хилило в сон. Як же добре поруч із моїм хлопчиком! Були б коло нас ще й дівчата…

А ще я хочу зустрітися з тітонькою К'ярою. Дуже! Але вже не так хочу повертатися. Якби не мама та сестра, я б узагалі додому так не прагнула.

Отак тихенько я провалилася в сон і постала перед своїм відображенням. Але ось невдача – відображення у фіолетовому платті з блискітками, а от я – в білому. І з пузиком. Не пивним і не від'їденим.

– Ем… Це що?

– Мілано, – звернулося до мене відображення, яке виявилося не відображенням.

– Мікаелла?

– Ти змогла запобігти одній війні, але все ще попереду. Бережи себе та свою дитину. Якось ми ще зустрінемося наживо.

– Яку дитину? Ти про Кона?

Але мертва дівчина, яка виглядає точно так само, просто виразно подивилася на мій живіт, а після розтанула.

Цікаво, хто наступний. Зазвичай після одного гостя йде або наступний, або якесь кіно. Хоча цього разу дійсно після слів відвідувачки жодного продовження не було. Я просто прокинулася через відчуття, що за мною хтось спостерігає.

Якщо по мою душу, то рано. На той світ вирушати ще не готова. У мене дитина маленька, вихованки не дорослі, тітонька не побачена, наречені не відваджені… чи відваджині? Не суть. О! І ще від спадщини у вигляді трону не встигла відмовитися.

Відкриваю одне око – не бачу. Відкриваю друге. Ні, балдахін заважає. Так не піде, тож привстаю на ліктики.

– Ви мене налякали, – кажу драконові, що сидить на кріслі. – Що ви тут забули вночі?

– Я не можу прийти подивитися на свою дружину та дитину?

– Ви ж знаєте, що ми з Вами не одружені.  

Чи Ви не відаєте про таку річ, як особистий простір?

– Можливо, – підвівся з крісла Артур і попрямував до нас.

– У Вас є совість?

– А ти як думаєш, дитино?

– Якщо я дитя, то чому Ви хочете на мені одружитися?

– У нас різні поняття часу. Для мене ти дитина, але для представників свого виду – продуктивна особина.

– Пролунало так, ніби я якесь звірятко.

– Усі ми звірі. Просто дехто не хоче цього приймати.

– Не думаю, що нам слід продовжувати цю тему.

– Ти сама її почала, – сперся на стовпчик мій співрозмовник.

– То що Вам потрібно о такій пізній годині?

– Тобі так важливо це знати?

Він, бува, не баран?

– Гаразд, проїхали, – відкидаюся назад на подушку. – До своєї кімнати дійдете самі, проводжати не буду. На добраніч.

– Дитино, тебе треба буде навчити правилам етикету. Ігнорувати співрозмовника – це прояв моветону.

І це він мені каже? Краще просто проігнорувати.

– Ти заснула? – трохи голосніше спитав Артур, але без злості. Радше з інтересу.

– Зараз розбудите Конана. І тоді точно самі будете пояснювати Вашому синові, чому ми з Вами не можемо зробити йому братика чи сестричку. А злитимете і не даватимете спати – взагалі відправлю його до Вас із запитанням «Звідки беруться діти?»

– Мій син не може таким цікавитися!

– Ще трохи голосніше, і дізнаєтеся: може він, чи не може… До речі, а чому "не може", якщо він хлопчик. Я б ще зрозуміла, якби ми говорили про дівчинку. У моєму світі в певні епохи дівчаткам навіть перед першою шлюбною ніччю не повідомляли, чим вони з чоловіком займатимуться і звідки з'являються діти. Але хлопчик…

– Він надто малий.

– Ви це так упевнено кажете, ніби не знаєте, як швидко ростуть діти.

– Не швидко.

– Усі батьки так кажуть. А самі не встигнете й озирнутися, як він виросте.

– Але ти на той момент уже помреш, дитино, – роздратовано відповів батько.

– Не виключаю. Як-не-як людське життя, в порівнянні з вашим – короткочасний вогник свічки, яка в будь-який момент може згаснути. Але чим коротше життя, тим більше ми його цінуємо.

– Ти не боїшся смерті?

– Чому ж? Дуже навіть. Тому намагаюся не витрачати жодної миті на те, що мені не подобається. Так, не завжди виходить, але головне в цьому залишатися оптимісткою. А Ви?

– Не сказав би. Немає потреби, адже життя дракона дуже довге.

– Знаєш, ми, люди, теж так думаємо. Поки не наближається наша смертна година. Але ми відхилилися від теми.

Арт усім своїм виглядом показував подив. Дурнем вирішив прикинутися? Ну й гаразд, у мене нервів вистачить. Не дарма ж я вирішила стати вчителем.

– Як ми пояснюватимемо Конану те, що дітей заводити не збираємося?

– А навіщо?

Він що? Зовсім тугодум і тормоз?

– Ну, по-перше, бо я “дитина”.

– Але ти досягла репродуктивного віку за людськими мірками.

– І? Це не означає, що я маю намір народжувати від Вас дітей. Ви ж мені навіть у десятикратного прадіда не підходите!