Розділ тринадцятий. За порятунком іде пипець

– Проходьте, сідайте, – посміхнулася нам Ірада, що сиділа навпроти Асхани.

Сподіваюся, я їхні імена вгадала, бо буде дуже ніяково. От просто дуже-дуже.

До речі, не люблю я їсти з купою малознайомих людей. Бог знає, що вони могли мені підсипати або просто, що вони задумали. А якщо ляпнуть щось неприємне, то взагалі капець. Поганий настрій та нетравлення забезпечено як мінімум на цілий день.

– Не бійся, дитино, я не кусаюся, – посміхнувся Артур, розрізаючи своє погано просмажене м'ясо.

Нурія, яка була прямо по сусідству, тихенько хихикнула в кулачок.

– Та невже? Побачене раніше говорить про інше.

– Дитя, жуй мовчки, – рикнув мужлан.

– Та як ти розмовляєш із моєю матір'ю?! – заступився Кон, поки наложниці мовчки продовжували сидіти і дивитись на свої порожні тарілки.

– Конане, не забувай. Ти теж належиш до тих, хто повинен мені коритися.

– Доки я перебуваю в Долині Драконів, – наскільки зрозуміла, це був натяк одному пихатому індику.

– Можливо, ти й можеш полетіти, але не вона, – контратакував тато, кинувши виразний погляд на мене.

Дідько! І що робити?

– Гайда продовжимо обговорення після їжі?

– Дорога дитино, хто дозволяв тобі встрявати? Ти більше не на землях людей, тож, будь ласка, підкорятися місцевим законам. Як-не-як, тобі доведеться прожити тут залишок всього твого життя.

Ні, ну зовсім обнаглів! Якийсь аб'юзер-арбузер. Так. Я дівчинка мовчазна і скромна, коли мені вказують, але це не означає, що не здатна на капость.

– Шановний літній лере, відкрийте свій погляд істині, – пафосно відповіла чоловікові, – бо вибір є завжди. На жаль, ми смертні.

– Та що ти собі вигадала?! – заволав дракон, підстрибнувши зі стільця. – Як ти смієш погрожувати мені, твоєму чоловікові?

– Вона тобі не дружина! – уточнив мій синочок. Такий сміливий та рішучий. Саме тому, побачивши вираз обличчя його тата, ми без слів зрозуміли, що нам час бігти, і чим швидше – тим краще!

Дівчата продовжили мовчати, але вже зацікавлено поглядаючи на Артура, що наздоганяє втікачів. Будь їхня воля, сто відсотків поставили б ставки і не на нашу користь, а це сумно і трохи прикро. Недооцінюють нас, ой як недооцінюють. Тому їм на зло треба тікати ще швидше.

Добігши до Кона, підхопила його на руки і як розігналася до рівня зайчика, що тікає від хижака (І неважливо, якого саме. Це так, дрібниці життя).

Так, не відволікаємося, прискорюємося. Вперед і тільки вперед!

– Боже, як добре, що їдальня неподалік нашої кімнати!

Забігла з дитиною на руках, притисла її до грудей і забарикадувала двері собою. Так, варіант так собі, габарити не ті, але меблі тут я навряд чи зможу з місця зрушити.

– І що далі? – Запитав мій допитливий дракончик.

– Чекати.

– Довго?

– Не знаю.

– А хто знає?

– Бог!

– Кликали? – Запитала та, кого не кликали від слова "зовсім"!

– Ні! – синхронно відповіли моїй прабабусі.

– А дарма! – буркнула та і, здається, образилася. – Я тут вас рятувати прийшла, а ви… Зла молодь нині, зла.

– Ой! А ти звідки?

– Міланю, ну хто так бабусю зустрічає?

– Ну вибач! Сама мене сюди закинула. Тепер мені загрожує смерть від лап роздратованого дракона.

– Тільки не треба мені тут!

– Що не треба?

– Це моя прапрабабуся? – поцікавився малюк.

– Не зовсім. Це твоя вредна прапрабабуся.

– Та що я такого зробила?

– Тобі як відповісти: скорочено чи пред'явити повний список?

– А може, мені спочатку перенести вас?

– Куди? – заїкнулася від переляку, бо нічим добрим це зазвичай не закінчується.

– Додому, звичайно ж!

– До мене?

– Люба, яке "до мене"? Ти уяви галас, який там піднімуть через дракончика.

– Тоді куди?

– Боже, люба, як довго до тебе доходить. Все тобі треба розжувати. Спочатку діло, а потім тіло! Хоча ні, це не з цієї опери, але ти зрозуміла суть.

– Ні-ні-ні! Ми якось самі.

– Пізно, – протягнула бабуся Дуня, коли простір змінився і я вже сиділа не на холодній кам'яній підлозі, а на килимі.

– Мамо, де ми?

Ледве не відповіла на автоматі нецензурним словом, але вчасно зупинилася, вдихнула, видихнула.

– Це ти у бабусі Дуні питай… якої тут уже нема.

– А куди вона поділася?

– Якби я знала… Хід її думок для мене – загадка. Але ось що справді цікаво: куди вона нас перенесла?

Знаючи її, це цілком можливо епіцентр якоїсь заворушки, а тихо лише зараз. Але що гадати? Однаково проблем не уникнути, тому вирішуватимемо їх по мірі появи. Нехай ця тактика не дуже в плані завбачливості, але не бачу сенсу хвилюватися про те, що може й не наступити.

– Не знаю, драконів поблизу немає, але є хтось знайомий.

– Звідки знаєш? Теж дитяча інтуїція?

– Ні, драконяча фішка, – усміхнувся на всі ікла Кон. – Ти ж пам'ятаєш, коли відчувала мене, хоч я був невидимим?

– Так?

– Просто я встановив між нами зв'язок.

– Зв'язок? Що це за зв'язок?

– Ну… Це важко пояснити. Це як… Ем… От є близька тобі істота, ти відчуваєш її несвідомо, іноді відчуваєш її сильні емоції, і коли їй загрожує небезпека.

За описом схоже на зображеного вовка із книг Стефані Маєр, але там же це в романтичнішому плані… Для мене Кон дитина, я не зможу сприймати його інакше.

– Послухай, любий… Хто я для тебе?

– Як хто Звісно ж мама!

– Так. І я залишуся нею, незалежно від обставин.

Ух! Напевно, рано ще порушувати цю тему. Та й може, просто я це не так зрозуміла.

– Хтось причаївся в гостьових покоях! – заволав якийсь чоловік за дверима.

Ну я ж казала, що ми обов'язково кудись влипнемо! Без цього нікуди.

– Усі напоготові?

Ой! То він ще й не один? До-о-обре... Тоді візьму дракончика на руки і сховаюся за ліжко. Для початку.

– Раз. Два. Три! – Чоловіки проломили двері і, виставивши мечі, увірвалися в наш сховок. – Стояти, ​​злодії!