Розділ сімнадцятий. Шокову терапію замовляли?

– Не смішний жарт, будьте ласкаві. Я не можу бути ва…

За пару днів до випускного у мене була менструація, десь за тиждень ми з Кором… ну, того. Саме тоді, коли в мене мала бути овуляція.

Ем… Я справді можу бути вагітною?

– Якщо не віриш, чому б тобі до лікаря не сходити?

«– Хто ця людина? Хто здатний рятувати від смертельних прокльонів? Я зустрічалася з ним? Мені потрібно щось робити, щоб це прокляття спало?

– Просто бережи себе. Це єдиний спосіб.»

До мене прийшло усвідомленя. Причому таке, якого від народження не було: людина, яка врятує мене від прокляття прабабусі – моя дитина. Моя та Корнелія.

– Бачу, ти мені віриш. Краще присядь та заспокойся, тобі не можна хвилюватися.

Закіра я не послухала – зірвалася геть, аж надто поспішала знайти тітоньку. Хто-хто, але вона допоможе мені знайти лікаря. Вже коли знатиму напевно, думатиму, як бути далі.

Зупинилася на сходах через думку, що підкралася непомітно: «А якщо я дійсно вагітна, що мені робити?» Ні, дитину я точно залишу. Вона ні в чому не вина, якщо мама легковажна дурепа. Діти – квіти життя.

А якщо К’яра не поможе? Вона ж зобов'язана. І Корнелію дитина може бути непотрібною. Що тоді? Прийняти пропозицію Вільгельма? Повернутися до Артура? Але як тоді я їм потім у вічі дивитися буду? А якщо вони ображатимуть малюка? Так не піде! Краще якось самій... Нам же спокійніше буде.

– Так, стоп! Заспокоїлася! По-перше. я не знаю напевно, по-друге, якщо я дійсно вагітна, то хвилюватися мені не можна, це погано позначиться на малюку. Чому раптом розвела кипиш? – почала заспокоювати себе. – Вдих, видих, намотала нюні, розправила плечі і пішла!

Отак я досягла балансу, та ось тільки є один нюанс: а як повернутися? На який поверх мені треба?

– Вище даху не піднімуся, так? Напевно, мені нагору, але цього разу з перервами! Перенапружуватися зараз протипоказано. Принаймні поки не дізнаюся, чи правдиві слова в злочинця та чи вірні в мене здогадки.

Іду, така, тільки нагору, з перервами через кожні десять сходинок, дихаю глибоко. Навіть почала в цьому процесі бачити щось цікаве та захоплююче. І що вище, то більше повітря. Так класно.

Якщо мої підрахунки є вірними, дісталася до останніх дверей я години десь за три, але це не точно. Відчинила двері, вийшла, а там хоба – дах, який зараз начебто поїде. Не в мене. Просто від виду виникає таке відчуття, що від такого сильного вітру черепицю через пару секунд забере разом зі мною, якщо я залишусь так стояти.

Ні, так не піде. Уношу звідси ноги, бо відповідаю тепер не тільки за себе… Так, стоп! Заспокоїлася! Ти ж ще не знаєш, напевно: вагітна ти чи ні. Та й взагалі бути такого не може, щоб у мене через дев'ять місяців з'явитися малюк.

Збиралася розвертатися і піти, але відволіклася на НЛО, під час наближення якого я розгледіла в ньому дракона. Великого такого, на Артура схожого.

– Дідько! Це ж він!

Побігла я по сходах вниз до тих пір, поки не втомилася, а потім відчинила перші двері.

Боже, яка ж я щаслива!

– Тітонько, тітонько! Там… Там!

– Що трапилося, Мілано? Давай спершу ти заспокоїшся, відновиш дихання, а потім усе спокійно поясниш?

– Лер Артур на підльоті!

– Що?!

– За моєю душею напевно прийшов, адже я йому відмовила і з його дитиною втекла.

– Ой, Мілано, Мілано! Не плач, все буде добре. Я з ним розберуся.

– Розберешся?

– Звичайно, люба. А потім розповіси, де ти ходила.

Чудово! З батьком Кона розберемося і я поділюся тим, що сказав Закір. Ось це називається «вирішення проблем за часом їх надходження»!

– Діаша! – крикнула К'яра перед тим як незрозуміло звідки вискочила дівчина. – Допоможи леді Мілані з одягом. Не личить носійці печатки спадкоємиці з'являтися перед такими важливими гостями аби як.

– Секунду, мадам, – відповіла вона, промовила заклинання, зробила паси та вуаля! Шикарна фіолетова сукня з вкрапленнями, що нагадують зірки, готова.

Цікаво, мені колись набридне стежити за тим, як місцеві творять чаклунство? Як би не було соромно зізнаватись, але щоразу я з невимовним захопленням спостерігаю за цим актом магічних дій як маленька дівчинка.

– Ну що? Ідемо?

– Ем… Давай, – з невпевненістю кивнула.

Як кажуть, хочеш зійти за розумного – мовчи. Я цим і займалася: губки зліпила, голову підняла, ходьбу К’яри намагалася скопіювати та й йшла трохи віддалік. Цікаво, чи зможу зійти за тінь? Принаймні, я на це сподіваюся.

– Невже дракони не знають про правила пристойності, вельмишановний лер? Вам невідомо, що про візити потрібно попереджати заздалегідь?

– Не вам мені це говорити, мадам. Не у Вас наречена разом із вашим сином з-під носа втекли.

Тітонька обернулася, подивилася дуже виразно. А що я? Я нічого. Так просто стою, на землю дивлюся. Чесно-чесно, я тут ні до чого.

– І як же звати вашу наречену?

– Запитайте у юної леді, яка стоїть позаду Вас.

Ой, а яка пташка незвичайна пролетіла. Так-так, я тільки через це дивлюся в небо. І взагалі він помилився. Згоди не було? Не було! Тому й не наречена я.

– А чи маєте Ви благословення від родичів?

О! К’яра знайшла, що запитати. Молодчинка! Уся в мене!

– Навіщо мені дозвіл якихось людей?

– Але ж ви самі захотіли одружитися з людиною.

– Це інше!

– Та ви що? – посміхнулася Кьяра.

– Гаразд, давайте припинимо цю суперечку. Поверніть мені Мілану та Конана, тоді ми розійдемося тихо, мирно та без жертв.

– З чого б мені віддавати свою онукову племінницю та її дитину підозрілому та дуже агресивному дракону? – схрестила руки на грудях тітонька.

– Не грайте з вогнем, мадам Вінтельманд. Моє терпіння сягає межі. На жаль, воно в мене дуже обмежене.

Он йому скільки років, а поводиться як дитина!

– Вони залишаються тут.

– Мадам, востаннє попереджаю.

– Хах, а я ще багато разів можу сказати Вам "ні". Слабкуватий лер нам попався, так, люба?