Розділ дев'ятнадцятий. Емоційна бомба

Худо-бідно, але від питання «Хто батько?» я викрутилася. Вже легше, хай і не надовго.

– Ти ж мій маленький! – звернулася до живота, поклавши на нього руку. – Тепер ми не самотні, так? Нехай ти ще й зовсім крихітка, ростом міліметра чотири, але вже існуєш! Справжнє диво.

Усміхаючись, я продовжила гладити живіт і дивитись у дзеркало. Побач хто, точно божевільною назве, але це й не важливо.

Реакція тітоньки була не такою, як я боялася. Та й дівчатка з Конаном та Артуром мене підтримали. Ми з малюком не самотні.

– Гм ... А ти хлопчик чи дівчинка?

Звичайно ж, відповіді не було. Та й дізнатися ж можна тільки після одинадцятого тижня, але тут немає УЗД, так? Ну то й добре: не важлива стать, головне щоб дитина була здоровою.

Так, все, настав час закінчувати ось ці сюсі-мусі. Ще встигну намилуватися. Я, взагалі-то в туалет прийшла, а в результаті після того, як руки помила, собою залюбувалася.

– Це виходить, що я егоїстка?

Так сумно одразу стало, що хоч плач... А що мені заважає заплакати? Якщо хочеться, то треба виконувати!

– А потім ще й гладкою стану! Не похвалюся більше тим, що їм і не товстішаю.

Ось такою: ридаючою, примхливою і біля дзеркалом – мене й застав зненацькаі голос Вести.

– Мілано, ти ще тут?

– Тут! – заволала у відповідь.

– Мамо, а чому ти плачеш? – запитав Конан.

О! То їх тут двоє. Тепер соромно мені буде перед обома. Може тоді краще збрехати?

 – Ногу вдарила.

– Як? – запитала Біл.

Ну от уже троє! Але раз щось почала, треба йти до кінця: озирнулася навколо, кривдників не знайшла. Плакати перестала, бо через сльози гірше думається.

О! В мене виникла ідея.

– Вмивалася, вмивалая і гоп! Стінка під ногу трапила.

– Яким чином?

– Юдіт! То навіть ти тут? – знервовано хіхікнула і спробувала змінити тему. – А Лілі та Віді?

– Ти ногу не зламала? – схвильовано постукала у двері Овідія.

Наче я за голосом про твою присутність не зрозуміла, ага. Навіщо стукати? Глухих тут немає.

– Ні, все в порядку, все гаразд!

– Тоді відкриєш нам? – підтвердила свою присутність Лілі.

Просто неймовірно! Неперевершено! Бракує тільки тітоньки та Артура.

– Мілано, дитинко, живіт не болить?

Гаразд, не вистачає тільки А-...

– Дитя, ти жива?!

– Та дайте вже спокійно до туалету сходити! – врешті-решт не витримала, а потім тихіше додала: – І я кавун хочу.

– К-кавун? – перепитала тітонька.

– А хіба для них ще не зарано? Лише початок другого місяця, – додала Лілі.

– Ну-у-у, думаю, один я зможу роздобути, – просто бачу через двері, як дракон руки на грудях склав.

– Відчепіться від мене! Я вам не курча! – накричала на тих, що стояли за дверима, одночасно знову відновивши плач.

– Що це з нею? – звернулося до компанії драконятко, яке є наймолодшим з усіх присутніх.

– Гормони, – відповіла Овідія.

– Гормони?

– Ну, дивись, – взялася за пояснення К’яра, – раніше Мілана була звичайною, а тепер вона справжня емоційна бомба. Передбачити її реакцію неможливо.

– Самі ви такі! – буркнула, щоб вони почули.

– Дитя, виходь вже звідти, – почав закінчуватися терпець у Артура.

– Я не дитя! Я доросла!

– Добре, доросла ти наша, ми прийняли те, що ти не хочеш говорити хто є батьком, але давай обійдемося без таких ось дитячих витівок. Ти мене зрозуміла? Відчиняй вже ці двері!

– А ти не надто на неї тиснеш?

– К'яро, я знаю, що роблю!

– Гаразд, мовчу, мовчу.

– Відчиняй, а то я ці кляті двері виламаю з рамою!

– Тільки спробуй!

– Я рахую до трьох!

– Якщо я сказала “ні”, це означає “ні”!

– Раз!

– Йдіть, гидкі!

– Два!

– Ні! Не хочу!

– Три! Я ламаю!

Дракон сказав – дракон зробив! Чи тут річ у тому, що він чоловік? Не це зараз важливо, адже цей нахабник ногою вибив двері з рами, зайшов до кімнати і підняв мене з підлоги на руки.

– Про себе не думаєш, то хоч про дитину подумай, дурепа!

– Ось-ось! – підтакнула тітонька, яка виявилася зрадницею. – Це небезпечно! Перший триместр – той час, коли треба берегти себе. Ти ж не хочеш, щоби був викидень?

– Не хочу!

– Ну тоді чому замикаєшся і сидиш на холодному?

– Тому що я скоро погладшаю і буду негарною!

– І звідки ти це взяла?

– Всі так кажуть!

– Дурниці!

– Мама після народження кожної наступної сестрички ставала тільки гарнішою, — ніби ненароком сказала Ліліана.

– Правда?

– Звичайно! – погодилася з нею тітонька.

– А ви мене не обманюєте?

– Чого б нам тобі брехати?

– Щоб заспокоїти мене, звичайно!

– Тьху, дурниці які! Ми такого робити не стали б.

– Мілано, а хочеш квіточку? О! Або я можу тобі вінок зробити, – привернула мою увагу Белінда.

– Не хочу квіточку, хочу кавун.

– Ем ... Ну я, як мінімум, можу спробувати.

– Не треба, я завтра ж його роздобуду. Для мене це дрібниці.

– Лер Артур, я не хочу завтра, хочу сьогодні.

– Мама прямо отак сильно хоче?

– Вмираю як хочу!

– Мама вмирає? – перелякався хлопчик.

– Ні, цей вислів такий, – поспішила його заспокоїти Веста. – Вираз же?

Ось так не спокійно і не тихо ми опинились у моїй кімнаті, де мене поклали на ліжко, по голівці погладили і наказали лежати струнко.

Тітонька, Артур і Бел вийшли за двері, а решта так і залишилася, оточивши ліжко по периметру.

Подивилася на одного, другого, третього, четвертого, п'ятого…

– Чому ви від мене не відводите поглядів? Зі мною все добре. Я навіть заспокоїлася.

До речі, зараз мені стало безумно соромно за свою недавню поведінку: це як так вийшло? Діти так не поводяться як поводилася я. Ні, у мене і раніше бували емоційні гойдалки під час менструації або овуляції, навіть масштабні скандали іноді хотіла розпочати, але зазвичай у мене виходило це стримувати!