6

Мій ранок настає пронизливим криком в моїй голові. Я відкриваю очі і протяжності зітхаю.

- Хоча б руки не в крові! - Розглядаю себе, сидячи на ліжку. 

Витяную руки вверх і позіхаю, потягуючись. Котра година? Ох, чорт, я запізнююся. Вискакую з ліжка і лечу у ванну. Наспіх приймаю душ, чищу зуби і вмиваюся.

- Блін, а зачіска? - Дивлюся на своє волосся. - Ай, руками зачешуся. - І кілька разів метнувши гребінчик по прядках волосся, пішла одягатися. Особливо не сильно задумувалася що вдягти, тому накинула на себе перше, що попалося під руку. - Зійде! - Розглядаю себе в дзеркалі.

Знизу чую метушню. Схоже, не одна я запізнююся. Спускаюся вниз. Мама прилетіла повз мене, тримаючи в зубах гребінчик. Я на це тільки посміхаюся. Тільки Сем і Алістер нікуди не спішать, сидять собі за столом і снідають. Алістер пожирає пластівці з молоком, а Алістер хом'ячить яблуко. Зрозуміло.

Виглядую у вікно. Погода так і тішить. Завірюха так і мете. І це тільки грудень. Ну хоча б один плюс в цьому. Бо скоро починаються зимові канікули, і школи не буде. Цікаво, скільки градусів? -15°С. Скільки? Я поправляю свій жовтий світер, який так і хоче відкрити моє ліве плече. Ну купила на кілька розмірів більше. Я просто люблю свободу і простір. Як і в одязі, так і в житті. Вдягаю пальто, за ним йдуть черевики, а вже потім шапка. Рукавички і шарф я не вдягаю. 

- Тебе підвести? - Бачу як Сем вже встає зі столу. 

- Та ні, я сама. - І підмогнувши, відкриваю двері назовні. Холод так і рветься всередину. 

Ух, люблю таку погоду. Сніжинка так і танцюють вальс у повітрі. Вітер, як дирижер, створює свою музику. 

Як тільки я ступила на вулицю, то відразу і впала. Зараза. Лід. 

- Допомога треба? - Простягається рука хлопця. 

- Я сама! - Вперто відвожу руку Сема і намагаюся встати. Проте неуспішно, бо знову валюся назад. 

- Бачу, що допомога треба! - Другий раз все ж протягує руку мені сусід. Я зітхаю і беру.

Проте лід сьогодні значно слизькіший, ніж колись був. Бо далі ми падаємо вже вдвох. І Сем валиться на мене.

- Молодь, вам допомога треба? - Чуємо голос Алістера.

- Ми самі! - Відказує Сем, опираючись руками на лід.

- Злізь з мене. - Промовляю я до юнака.

- Секунду.

Сем піднімається і допомагає мені встати, проте... Проте сьогодні можна назвати день падінь і невтримання на ногах. Бо хлопець падає знову і тягне мене за собою.

- Якийсь лід сьогодні слизький! - Промовляю я про себе.

 - Та да.

Розумію, що найкращий варіант, щоб встати, це просто треба дібратися до снігу. Сповзаю з Сема і відкочуюсь до снігу. Сідаю. Сусід як і лежав, так і лежить на льоду. Тільки очі пильно за мною спостерігають. Встаю, обтрушуюсь.

- Допомога треба? - Вже з більш безпечнішої відстані промовляю я.

- Ага! 

Даю руку, і коли Сем встає, то дьоргаю його на себе. Ще . трохи і впав би в третій раз.

- Ну я пішла! - І забравши рюкзак рушила до школи, перед тим не забувши проїхатися по льоду. Не попою. Як кажуть, для ефекту.

- А Рубі вже пішла? - Виглядує Карла з будинку.

- Краще далі... - І не встиг Сем договорити, як Карла впала на лід. - ...не ставати.

- Я допоможу! - На допомогу прибігає Алістер.

- Рубі вже пішла, мабуть я теж за нею поїду! - Посміхнувся юнак і взявши рюкзак рушив до машини. - Цікаво, де моя сусідка? - Закинувши свої причиндали на сусіднє сидіння, пристебнувся хлопець.

Алістер і Карла продовжили готуватися до роботи, а Сем поїхав до школи.

Я ж тим часом скорочувала свій шлях лазінням по парканах, да просто паркуром. Шапка полетіла в рюкзак, пальто нарозпашку. 

Коли приїхав Сем, я спокійно сиділа на лавці біля парковки, схрестивши ноги. Як бачите, інколи пішки і правда швидше машини.🚶‍♀️vs 🚗? Пішки перемагає!

Тому поки там Сем розбирався куди проставити на стоянку свою тачку, до мене підійшли двоє хлопців.

- Ти диви хто прийшов?! - Одізвався один із них.

- А ти зарано не радій! - звернулася я до Славка. - А то бачу щоки такі задоволені як хом'як, який набив їх горіхами.

Чую гигикання навколо нас. Схоже учні вирішили зібратися поближче до нас, щоб побачити цю виставу.

- Так тебе наче виперли з школи? - Слава не вгамовується.

- Ну бачиш виперли, а потім назад засунули. Чого такому добру пропадати? - Глянула я на хлопця.

- Мммм, а то до мене дійшли слухи, що твоя мамка вже знайшла собі чоловіка. А тобі вітчима. - Видно смакував ці слова Славко. Повільно. - Ну і як воно жити під одним дахом?

Я мовчки зжала кулаки.

- Не наривайся. Рубі, спокійно! - Шепочу собі.

- Так що скажеш?

Я зітхаю і піднімаю на нього очі.

- А ти, як я бачу, мізками взагалі не користуєшся. Бідненькі, лежать собі без діла в голівці, скучають видно. - Хмикнула я у відповідь. Хихикання тільки посилилося.

- На себе краще подивися! - Відрізав той.

- Я то подивилася, а ти схоже навіть і не заглядав в дзеркало, як прокинувся. Видно твоя мамка навіть гребінчиком не навчила користуватися.

У Слави загорілися очі, хлопець потягнувся рукою до мого горла.

- Не чіпай мою матір! - Славко стиснув мені горло. - А то пожалієш.

- Про що?  - Посміхнулася я. - Що твоя матір не навчила тебе користуватися гребінчиком? Тут треба жаліти тільки матір.

Пальці тільки міцніше стиснули мені горло.

- Не. Чіпай. Мою. Матір. - По словах чітко повторив мій суперник.

- Матір-тиран. Гребінчик так і проситься пройтися по твоєму лохматому волоссю. - Вже хриплячи промовила я.

Тим часом Сем якраз припаркував машину.

- О, якими долями? - хтось постукав хлопця по плечу, коли той забирав рюкзак з машини.

- Майк, ти теж тут? - Сем закрив машину і обійняв свого друга. - Теж повернувся назад?

- Та да. Народилася сестричка, тож вирішили вернутися. - Посміхнувся той.

-Так круто, вітаю! А як назвали?

- Сонею. Хоча ім'я Жрушка підійшло ближче їй. Постійно щось хом'ячить. - Майк показує на телефоні фото. - Вже два роки. Говорушка, як не знаю хто.