14

- Слухай, а чого в тебе такі довгі нігті? - Попиваючи пиво, глянув на Сема Джеймс.

- Треба подякувати Рубі! - Хмикнув на це сусід. - Її рук діло.

- Га-га-га! - Загиготів чоловік. - Моя дівчинка! Завжди знав, що в пранках ніхто їй не зрівняється.

- А вона творила щось таке, коли була маленькою? - Запитав Сем.

- Да вона постійно щось витворяла. Було таке діло, коли облила себе кетчупом, а потім почала скиглити, що поранилася вилкою. Переживали всі страшенно.

- А коли ці всі фокуси почалися?

- Коли Рубі навчилася ходити. Ховала іграшки в ліжко. Вискакувала із-за дверей і кричала. Лазила по шторах, як людина-павук. Короче, страх, а не мале. Вже видно тоді у мене почало з'являтися сиве волосся.

- Ну зараз його не видно. - Глянув на тато Рубі Сем.

- Звичайно не видно, бо Рубі мені його вискубувала, коли ми гралися в перукарню. Брр! Як згадаю ті відчуття. Дивися, аж мурашки пішли ходуном. - Показав на руку чоловік. І дійсно, волосся аж дибки стало.

- Схоже Рубі поки не дійшла до самого гарячого. - Відкусив бутерброд мій сусід.

- А що вона зробила? - Підпер підборіддя рукою Джеймс.

- Пофарбувала волосся, замазала маркером, а потім сама ж стерла, ну і оце. - Хлопець загнув пальці з довгими нігтями. - А так взагалі робила маленькі витівки.

- Ну нічого, ще час твій не прийшов! - Постукав по плечу Сема брюнет.

- Кажете, ніби мене ведуть на розстріл. - Невпевнено глянув на Джеймса недочоловік.

- Ну воно якби так і виглядає. - Зізнався той. - Повільно і невпинно. - А вже згодом добавив. - Жартую!

Я ж тим часом сиділа на даху і думала, що мені робити. Ну вмирати, то діло просте. Тільки якби ж не вибухівка в мені! Не хочу, щоб хтось постраждав. Ні Сем, ні тато. І добре тато. Хоча я з ним не бачилися близько дванадцяти років, знала і вірила у краще. Чого ви думаєте я думала, що батько помер? Бо це все наговорила мені мама. От і заклалося в голові. А зараз, коли він живий зі мною, то просто не можу його втратити.

Сем... За цей час я до нього звикла. А пранки роблю, бо це весело. Я закриваю очі. Дім без сусіда опустіє. На то він і сусід! Не можу без нього. Скучаю за його ніжними обіймати, теплим поглядом, гарячими руками і не тільки. Він як посуд, що не дозволяє мені розтектися за кордони. Мої кордони. Він як ліки від ангіни. А точніше від галюцинацій. З ним мені легше. Дихають легше. Живеться вільніше. Хотіла ще й сказати про спокійно, але це неможливо з моїм веселим характером і через якусь манію до пранків. Сорян!

Тому щоб ніхто не постраждав, я встаю з даху.

- Це єдиний варіант! - Бурмочу про себе.

Для початку треба сходити в душ. Цікаво, а ці вибухівки намокають чи як? Можливо їх засунули в якісь пакети. Гаряча вода тече по мені. Вмиваюся. Знімаю речі і рушаю в душ. Треба просто змити з себе цей день. Тільки залишити оту частинку з вигнанням Слави зі школи. Все ж гарні моменти в цьому дні теж були. Пранк з Семом з довгими нігтями. Ух, цікаво, як це йому ходити?

Намилюю голову. Тяжко видихаю. Поспати б. Але тоді в небезпеці Сем і тато. Ще й школа завтра. Добре, що хоча б останній день перед канікулами. Та все ж. Перевдягаюся в інший одяг. Напевно найкраще піти зараз. Не попрощавшись. Йти куди є. Вагончик завжди мені рятував в такі дні. І ось зараз врятує. Людей немає, тварин немає. Ніхто не помре.

Давай, Рубі. Я рушаю в свою кімнату. Так, що мені треба взяти? Зубна щітка, паста і трохи їжі у вагоні є. Одяг би лишній не був, іграшки, щоб не було сумно. На поличці помічаю фотографую з мамою.

- До чорту її! - Кидаю я фото на підлогу. Рама зі склом б'ється. Вже все одно.

Довго шукаю фото з такою, проте знаходжу. В рюкзак відправляється і фото з Семом. От за ким, а за ними скучати буду. Беру і свої альбоми з олівцями. Роздумую чи брати балончики з фарбою. Ай, візьму. Десь залишу свій шедевр на стіні будівль. Наче все. 

Виходжу з кімнати і прислуховуюся. Про мене розмовляють. Зітхаю і тихо спускаюся вниз. Наче не бачать. Все треба рушати. І тільки відкриваю двері на вулицю як чую здивований голос Сема.

- Рубі? А ти куди?

Повертаюся.

- Ру! Ти куди зібралася? - Долучається до розмови тато.

- Я піду!

- Куди? Вмирати наодинці? Рубі, не сміши мене! - Схрестив руки на грудях батько.

- Я й не жартую!

- Ру!

- Я не хочу наражати вас на небезпеку!

-Ти ж знаєш, що ми нікуди не підемо від тебе! - Відповів на це Сем. - Ми до кінця.

- До кінця чого? Моєї смерті? Як мої кінцівки розкидає по всьому будинку, і кров так і буде хлещити в різні сторони? - Ледве стримувала сльози. -  Я не хочу, щоб ви це бачили!

- Ру! Я поговорив зі своїм знайомим, і той сказав, щоб ми приїжджали у лікарню. Він зробить рентген і згодом про все про свої плани розкаже. Райан БУДЕ проводити операцію. - Чітко промовив тато.

- Рубі! - Тільки це й промовив Сем, підійшов і обійняв мене. І вже в нього в обіймах я розплакалася. - Тшшш! 

Я сиділа з Семом на дивані, коли тато говорив по телефону. Схоже за цей час поки мене не було разом з тим Сем вже зняв з себе накладні нігті.

- Послухай! Я не хочу тебе втрачати. За цей короткий час збагнув, що ти єдина, яка розуміє мене. Хоча досить дивними способами. Тому, будь ласка, не йди нікуди. Ти мені потрібна. Я без тебе задихаюся. - І враз Сем поцілував мене. Тільки поцілунок був дивний, наяе хлопець насичувався мною, і він це робив, наче останній раз.

- Сем. - Промовляю я, як тільки поцілунок закінчився. І це не обурення, а прохання.

- Я тебе люблю! - Посміхається юнак до мене гарячим диханням.

Боже, що я роблю! Хотіла знищити свого сусіда, а в результаті ще дужче прив'язала його до себе. І найголовніше розумію, що теж його люблю. 

- Сем. - Повторяю я знову. - Будь ласка.

Хлопець давить мене вниз, і я лягаю. Далі вже всі зрозуміли, щоб було далі. Я лежала на дивані з відкритими очима. Не можу заснути. Думаю вже треба йти. Я беру з собою рюкзак, проте бачу в кутку металодетектор. Теж візьму. Тільки дещо заберу з аптечку. Все.