15

На вулиці тільки шоста година ранку. Я закуталася в плед, біля мене чашка какао з маршмеллоу. Спати не хотілося. Принаймні про смерть на якийсь час можна було не думати. Адже всі п'ять вибухівок вже були вилучені з мого тіла і викинуті з моста у воду. Наче повинно полегшати. 

У голові була тільки мама. Коли тебе хоче вбити близька людина, з якою живеш вже багато років, то поневолі починають підкрадуватися думки чи всі люди такі. Не думаю, що Сем мене вб'є, тато теж не такий. Принаймні хотілося в це вірити.

Беру в руки чашку. Рани страшенно болять. Знеболююче вже пройшло, а постійно його колоти це не дуже і безпечно для здоров'я. Є такий вислів "Уві сні всі болі минають". Може правда подрімати? Допиваю какао і ставлю будильник. Думаю години години буде вдосталь.

Сон ніяк не хоче до мене йти. Очі закриті, дихання спокійне. Можливо випити снодійне? Та ні, погана ідея. Все ж я настроююся на щось позитивне і засипаю. 

Школа. Останній день навчання. Цього календарного року. Думаю треба сходити. Я навспіх їм бутерброд і піднімаюся на ноги. Ай. Ходити дуже боляче. Принаймні я не напичкана вибухівками. Хоч якийсь плюс. Йду повільно, але впевнено. На плечі куртка, за нею рюкзак. Ну що ж можна йти!

Тим часом Сем все ж вирішив піти до школи. Хлопець не зрозумів дивне висказування Джеймса про Рубі. Проте якщо дівчина і правда прийде до школи, то краще бути там. Перевдягнушись і поснідавши, юнак сів в машину.

- Рубі, де ти? - Промовив Сем про себе, заводячи машину.

Вже під'їжджаючи до школи можна було побачити новорічний настрій. Адже останній день навчання перед канікулами. Майк вже чекав свого друга на парковці.

- Сюди не можна паркуватися, тут парковка для Сема. Їдьте в якесь інше місце! - Розрахував руками в різні сторони Майк. Водії тільки бібікали, проте їхали шукати інші вільні місця.

- Агов, хлопче! - Свиснув Сем. - А мені тут можна припаркуватися?

Майк підійшов до машини.

- А ти Сем? - Глянув хлопець всередину.

- Ні, блін, інопланетянин! - Засміявся брюнет. - Звичайно ж, Сем.

- Тоді можна!

Припаркувавши машину, хлопці згодом обнялися.

- А де Рубі? - Глянув навкруги Майк. - Ви ж наче разом постійно.

- Не знаю. Вона втекла вночі.

- Втекла? - Здивовано підняв очі друг.

- Ай, там складна ситуація. - Махнув рукою Сем. - Пізніше розкажу.

Поки хлопці розмовляли я йшла до школи. І ось ще поворот і буду на місці. Ноги боліли страшенно. Аби тільки не впасти.

Бачу Майка. Біля нього Сем. Супер. Якраз ті двоє мені і треба. Точніше один. Отой що власник машини. Рушаю до них.

- Слухай, а то випадково не Рубі до нас йде? - Повернув в мою сторону голову Майк.

- Рубі! - Вражено, але якось по-теплому промовив моє ім'я Сем.

- Хлопці, привіт! - Підходжу я до них. І схоже саме в цей момент ноги вирішують, що з них досить. - Вай! - Я падаю і мене ловить у повітрі Сем.

- Все гаразд? - На мене стривожено дивиться сусід.

- Треба поговорити. - Повертаю голову до Майка. - Наодинці.

- Мені здається, лишня допомога нам не завадить! - Глянув недочоловік на свого друга. - Пішли!

І Сем поніс мене кудись, де мало людей. Учні так і проводили нас поглядами.

- Так, а тепер розповідай, чого ти втекла? - Посадив мене на лавку і сам сів Сем.

- А нічого, що Майк тут?

- Майк знає всю ситуацію, бо розказав хлопцю. Не бійся, - Поклав руки мені по плечі Сем, - я довіряю йому.

Зітхнула і почала розмову.

- Причину ви ж знаєте. І коли я думала це все ж зробити, то в голові з'явилася геніальна ідея. Короче, ось. - Підвернула рукава і показала свої руки.

- Рубі! Що ти зробила? - Взяв в свої руки мої Сем.

- Врятувала всім життя. - Посміхнулася я. 

- Ти витягла з себе вибухівки? - Здивовано підняв очі на друга Майк.

- А я то думав, чого твій тато так дивно дивився на кут кімнати. І оце тільки-но згадав, що там стояв металодетектор. Ти його взяла з собою?

- Да, щоб точно знати розташування цих штук.

- А як ти це все привернула? Це ж інструменти треба мати, да і дах, де це все треба робити! - Задумався Майк.

- Ну я ще з дитинства захоплююся медициною, тому ці всі речі в мене є. А дах... - Я посміхнулася. - На вокзалі є покинутий вагон, так його облаштувала під себе.

- Даа, Рубі. - Затягнув Майк. - Думав, що ти мене не здивуєш, але як бач, здивувала. - Почесав підборіддя хлопець. - Так що будемо робити?

- Ну для початку треба відмітитись хоча б один урок в школі. - Задумався Сем. - А далі перев'язати рани. І сказати про тебе Джеймсу.

- Джеймсу? - Перепитав Майк. 

- Це батько Рубі. - Пояснив мій сусід.

- Ааа.

З школу пролунав дзвінок.

- Треба йти. - Піднявся з місця Сем. - Треба допомога?

Я кивнула. Недочоловік допоміг мені встати. І ось я між хлопцями, обійнявши обох, йду на заняття.

- Щось вид якийсь дохленький! - Прокоментував ситуацію Білл, побачивши нас на порозі кабінету. - Рубі, ти в порядку?

- Нормально! - Всілася за парту.

- Ти дивися Славка вже немає. Тому чмирити немає кому! - Сів на парту однокласник.

- То сімейне! - Шепотом пояснив Сем.

- Так ви ж разом живете! - Не второпував Білл. - Чи сім'я, то мається на увазі ти з мамою, а Сем з батьком?

- Білл! - Попередив його Майк.

- Та я просто не розумію!

- От і не розумій! - Постукай його по плечу Майк.

Містер Джонсон зайшов у кабінет, і уроки почалися. Схоже, що ніхто і не думав залишатися до останнього уроку. Бо частина учнів вже почала валити потихеньку додому.

- Думаю нам теж пора! - Почав збирати рюкзак Сем.

- Ти хочеш піти додому? - Запитала я.

- А що тут робити? - Глянув на мене сусід. - Давай, пішли.

І ось ми в трьох рушаймо до машини. Мені допомагають сісти всередину на заднє сидіння. Самі ж хлопці розташовуються спереду.

- Все гаразд? - Повертається до мене Сем. Киваю.

 -Тоді поїхали.

Дім нас зустрічає нас пустотою і тишею. Чомусь з мамою завжди якось було гучно і весело. Особливо коли не знаєш, що вона хоче тебе вбити. Вже була така ситуація, проте я думала, що це просто неуважність матері. Та зараз думки зовсім про інше.