Прощання

Моя нова підопічна поволі піднялася. Втома далася взнаки і вона трохи покачнулась. Я підставив крило, щоб вона не впала. На мить вона заплющила очі, відчувши моє тепло і підтримку. Витерла обличчя від сліз і пішла, попрощавшись зі своїм коханим. Я пішов за нею.

Всю дорогу додому вона згадувала своє життя. Часом посміхалася, але сльози не полишали її очей. Не відчуваючи часу допленталась додому, зателефонувала своїй мамі, сповістила, що з нею все добре, вклалась у ліжко і відразу заснула.

Я сів поруч і накрив її своїм крилом. Вдивляючись в її обличчя, помітив легку посмішку. Вона відчула мене, заспокоїлась і поринула у сновидіння, а я слідкував за нею, ні на мить не відводячи очей.

Раптом на її обличчі показався розпач і страх. Вона почала крутитись, намагаючись щось сказати. "Ні…", - почув я її слабкий голос. Не приймаючи крило, я заплющив очі і увійшов у її сон. Я маю знати, що вона бачить і чого боїться.

"Темрява. Вона, намагається вийти з неї, крутить головою і тримає себе руками за плечі. Страх. Безвихідь. Безодня, з якої немає виходу. Щось наближається до неї. Відчувши це, вона застигла і чекає. Я підійшов і став позаду. Чекаю.

З’являється він, її коханий. Одягнений в чорну одежу. Розлючений і агресивний. Вона подалася до нього, хотіла обійняти, але він виставив руку вперед, зупиняючи її.

- Це все ти! Ти вбила мене! Як ти можеш тепер жити, усвідомлюючи це? - моторошним голосом крикнув він.

Вона мовчи відступила назад, мотаючи головою. Не маючи голосу, її губи сказали «Ні…». А він все кричав, звинувачуючи її у всьому.

Я відчув, що вона здається. Таке сильне почуття провини охопило її, що вона впевнено відповіла йому кивком голови, все ще не маючи змогу говорити. У її уяві вона бачить його. Не впізнає його поведінку, але вірить, що то саме він перед нею.

- Пробач… - губами, беззвучно, промовила вона.

- Ти маєш заслужити моє вибачення! Іди за мною у вічність і я пробачу тебе. Ми будемо разом на вік.

Відчуваю хто говорить і хто зараз  перед нею. Час мені втрутитись, бо ще трохи і вона, зневірившись, перейде на темний бік. Розправив крила і проявився. Тихенько, щоб не налякати, прошепотів:

- Чекай… Не йди… Не йому вирішувати…

Вона різко повернулась і побачила мене. Навколо мене сяяло світло. Я склав крила і підійшов ближче, взявши її за руки. Вона не злякалась. В її очах я побачив благання допомогти.

- Згадай Його. Чи ти віриш, що це саме Він говорить? Згадай Його, твого коханого і ти зрозумієш. Просто згадай.

Вона заплющила очі, з яких покатились сльози.

- Не слухай його! - сказав вже своїм пекельним голосом Вінц, ватажок Темних, з якими моя команда веде боротьбу. – Він не допоможе! Прожени його і йди за мною.

Вона не зреагувала на ці слова, продовжуючи стояти із заплющеними очима. Трохи згодом, відпустила мене, повернулась до Вінца в личині коханого і впевнено сказала:

- Він ніколи не звинуватив би мене! Він кохає мене і готовий піти на все заради мене! Ти – не Він! Я не вірю тобі! Ти не мій! Ти – чужий! Згинь, полиш мене! Ніколи я не піду за тобою! - випалила голосно і відступила назад.

Від її впевненості Вінц став собою і навколо нього запалало полум’я.

- Ти не врятуєш її, Коласе! - сказав Вінц тільки мені, вона не почула його.

- Так, вона сама врятує себе! А я просто буду поруч. Ти програв, Вінце. Твоя команда втратила Трікса, ти заслабкий, щоб подолати ЇЇ. Хочеш помірятися силами? - запитав я і матеріалізував свій кришталевий меч.

- Пізніше. Чекай на мене. Я не полишу її. Вона буде моєю. А тебе знищу, Коласе, не сумнівайся! - проричав Вінц і зник у жовто-гарячому вогні.

Зверху, над нами, засяяло світло і перед дівчиною з’явився Він, справжній, осяяний чистим сяйвом. Він посміхнувся і мовив люблячим голосом.

- Кохана, ніхто не винний, повір. Не має твоєї провини ні переді мною, ні перед самою тобою. Так мало статися. Ти сильна, ти все витримаєш. Твоє життя продовжується без мене. Я буду у гарному місці, не хвилюйся і не карай себе. Ти маєш набратися сил щоб іти далі. І я маю йти далі. Твоя скорбота тримає мене. Я поміж двох світів. Відпусти і постарайся стати щасливою. Я дуже цього хочу.

Вона стояла перед ним і слухала. Тихенько плакала і слухала. Поглянула на мене. В її червоних очах я побачив запитання, у відповідь на яке просто кивнув, дозволяючи зробити те, чого вона хотіла більше за життя. Вона бідбігла до нього і міцно обійняла. Він жалів її, гладив рукою по голові, шепотів на вушко заспокійливі слова, цілував і витирав сльози з утомленого горем обличчя.

- Мені вже час… - тихо сказав і подарував останній поцілунок.

Вона ще трохи затримала його, бо розуміла, що іншого шансу не матиме.

- Я ніколи не перестану кохати тебе. Але відпускаю з чистим серцем... Лети. Обіцяю стати щасливою. Молитимусь за тебе, коханий.

- І я молитимусь за тебе… - сказав він і линув на верх, туди, де його місце. Там спокій і благодать.

Вона ще довго дивилась вверх, в небо. Чорна безодня розчинилась у його сяйві. Стало світло і тепло. Вона позбулася тієї чорноти, яку створила навколо себе своїм почуттям провини.

- Дякую, Коласе… - тихо промовила вона і повернулась до мене.

- Ти сама позбулась темряви і тобі дозволили попрощатися з ним. Він також просив побачення з тобою, але його не пускали, бо ти була не готова. Зараз ти прокинешся і почнеш нове, світле життя. А якщо потребуватимеш допомоги, просто поклич мене на ім’я, і я одразу з’явлюсь. Темний Вінц ще повернеться, бо твоя душа потрібна йому. Будь готова і не здавайся. Не забувай, я поруч, навіть, якщо ти не бачиш мене. – Сказав я і зник, сховавши себе від неї."