2. Мрії здійснюються

Варвара вийшла з лікарні, сіла на лавку біля входу і заплакала. Тремтячою рукою дістала з сумки телефон, увімкнула звук і зайшла у повідомлення. Витерла сльози, бо не могла чітко бачити і написала чоловіку: “Коханий, набери мене, як тільки з’явиться можливість”. Але не відправила, задумалася на мить і витерла текст. Вирішила дочекатися його вдома та сповістити про новину за вечерею.  

Микола, її чоловік, влаштувався на нову роботу і майже завжди був у відрядженнях. Їхній родині зараз, як ніколи, потрібні гроші, щоб втілити мрію - народити дитину. Вони у шлюбі кілька років і ніяк не виходило завагітніти, тому вони вирішили звернутися до спеціаліста-репродуктолога, послуги якого коштують чимало. Нескінченні аналізи, лікування та декілька спроб запліднення були марними, та вони не здавалися. 

Сьогодні Варя прийшла на прийом до лікаря, щоб запланувати наступну спробу, але лікар їй відмовив, сказавши, що зроблено вже п'ять спроб і жодного разу ембріон не прижився, тому рекомендацією було скористатися послугами сурогатної матері. У жінки дихання забракло від такої інформації. Ні, вона була не проти сурогатного материнства, як такого, але ж сама мріяла виносити свою дитину. В голові промайнуло: "Та ці жінки - героїні. Це яку треба мати силу духу, щоб носити під серцем дитя, а потім віддати..." Але, уявивши себе на мить сурогатною матір´ю, яка вже має своїх дітей і допомагає іншим, їй стало зрозуміло, чому жінки йдуть на такий крок. Ну і, звичайно ж, це коштує "багато" грошей. Багато саме для неї з Миколою. Вона поглянула на прайс, який дав лікар для ознайомлення, намагаючись не проявити жодної емоції. Як би їй не було зараз важко, вона стрималась, хоча у думках промайнуло: "Ого, це нам доведеться квартиру продати..."

Варя подякувала і швидко вийшла з кабінету, щоб лікар не побачив її сліз. Трохи посиділа на лавці у парку лікарні, роздивляючись вагітних жінок, які, перебували тут на збереженні або вже чекали на пологи. Їй було трохи заздрісно, що вона зараз не серед них, ходить, як пінгвін, перевалюючись з ноги на ногу. 

Після розмови з лікарем вже майже змирилася з тим, що ніколи не відчує, як дитинка рухається всередині, як росте… Що вона ніколи не народить. Ці думки роз’їдали її душу, утворюючи холодну порожнечу. Сказавши сама собі, що годі страждати, і, якщо не народить своєї дитини, то допомагатиме іншим, тим, хто залишився без батьків.       

Наче в тумані, допленталася додому, приготувала вечерю і очікувала на чоловіка. Сьогодні він має повернутися з рейсу.     
 

- Кохана! Я вдома! - зачинивши за собою двері, промовив Микола.  

- Вітаю, рідний. Втомився? - підбігла до нього і поцілувала, - Мий руки, буду тебе годувати.  

За вечерею Варя мовчала, намагалася посміхатися, слухаючи смішні розповіді чоловіка. Особливо, коли розказував про те, що його просили перевезти крокодила в клітці, а він відмовив, бо з дитинства боявся цих монстрів.
- Коли тільки уявив, що він буде за спиною, аж мороз шкірою пробіг. Мене аж сіпнуло. Диспетчерку хоч розвеселив. Але, уяви, погодився на перевезення вулика з бджолами. Мене запевнили, що пджоли приспані спеціальним димом чи газом, що не докучатимуть. Але одна, все ж "прокинулася" і залетіла в кабіну. Так я дізнався, що не маю алергії на укуси цих чудових комах.   

Микола зрозумів, що дружина й половини не вловила з його "цікавої" розповіді, замовк, опустив очі, наче відчуваючи її стан, та, нарешті, наважився спитати:

- Ти сумна… Лікар сказав сьогодні щось погане? Може розповіси? - поклав свою руку на її долоню.

- Так, сказав, що всі спроби були невдалими і відмовив робити наступну. Але запропонував скористатися сурогатним материнством, - випалила жінка, розгублено заглядаючи в очі коханого.

Не втримавши, Варя заплакала, бо розуміла, що вони не зможуть оплатити такі послуги. Микола взяв її за руку і потягнув до себе, посадивши жінку на коліна. Обійняв і сказав:

- Не плач. Ми щось вигадаємо. Завтра сходимо в банк, може вдасться взяти кредит. Продамо машину. Я зароблю. Ми впораємося, кохана. Ти не плач, добре? Ми з тобою все подолаємо. Ти мені віриш?

- Так, любий, я впевнена, ми все зможемо. Не буду плакати, обіцяю, - підвелася і, підійшовши до мойки, вмилася прохолодною водою, щоб трохи охолонути.

- А я привіз твої улюблені солодощі! Там, у сумці! Іди шукай, а я заварю чай, - грайливо ляснув її по сидницям.

Улюблений рахат-лукум зробив свою справу і Варя трохи відволіклася від сумних думок. Вирішивши, що сьогодні вони дивляться комедію, Микола увімкнув телевізор і почав шукати фільм. Вони довго обирали, сперечалися, та все ж проголосували і почали просмотр. Перед початком фільму, як завжди, випливає реклама, вже всі звикли до цього. Але сьогодні була “особлива” реклама, яка заставила молодих людей додивитися її до кінця. Показували дитячий будинок, і просили про допомогу.

- Чужих дітей не буває, - майже в один голос промовили і поглянули одне на одного.

Раніше тема дітей не була такою актуальною та болючою. Так, вони знають, точніше сказати, всі навколо знають, що такі заклади постійно потребують підтримки, та подружжя ніколи не думало, що їхня допомого якось поліпшить ситуацію. Вони, навіть, ніколи не обговорювали це питання. Іноді, на день Святого Миколая, вони купляли “під ялинку” подарунки дітям та залишали у спеціальних місцях в торгових центрах міста. На цьому їхня участь у долі покинутих дітей закінчувалася. Але не сьогодні. У їхніх серцях відбулися зміни, вони по-іншому почали сприймати тему дитинства і батьківства.

- Варю, а якщо завтра, замість походу до банку, ми відвідаємо дитячий будинок і щось купимо діткам, поставивши фільм на паузу, запитав.