Понеділок

Важкий ранок настав несподівано швидко. Хто каже, що може розплющити очі без кави, підло бреше, вважала дівчина. Її обличчя навряд чи виглядало колись ще більш похмурим, ніж зранку. Між нею з Тимуром стояла перешкода — ціла прірва, довжиною в шість буденних днів. Це додавало ще більшого суму.

— Це ж треба було так вляпатися. Хмара знов заллє все дощем. Я ж тобі казала, я ж тобі казала, — кривлялася вона. Неохоче зібрала речі в університет та поїхала на навчання.

    Біля корпусу факультета лінгвістики її чекала подруга Софія. Вона мала невеликий зріст і кучеряве волосся, полюбляла філософію.

— Привіт! — махаючи рукою подрузі, сказала дівчина.

— Привіт, Ната! Розповідай, я уважно слухаю.

— Та нема про що розповідати.

— Як це? Я підготувалася, твою улюблену каву принесла, — простягнула подрузі стаканчик з гарячим напоєм. 

— Дякую… Розумієш…, — до дівчини підійшла ще одна подруга і перебила її.

— Привіт! Як пройшла зустріч?

— Привіт, Мара. Ну…

— Що?

— Вона не відбулася, — з сумом промовила Ната.

— Я ж тобі казала.

— Ой, Хмара не починай.

— Я — Мара! Білоруською мовою означає «мрія».

— Ось і я про це. Коли ти востаннє мріяла? Невже це погано мріяти про гарного хлопця? Лицаря на білому коні в яскравих обладунках?! Ти тільки хмариш!

— Дівчата, давайте не сваритися. Сталося те, що мало статися, всесвіт веде нас через терни до зірок. Per aspera ad astra! — спроба Софії залагодити конфлікт не мала успіху.

— Я багато мрію, але ж я не дурепа наражати себе на небезпеку! Хто зна який насправді твій Тимур. Може він збоченець, який додав чужі фото до свого профілю. Може він школярик-окулярик…До речі, це ще непоганий варіант.

— Ти мрієш, а я дію! Лицар сам себе не знайде.

— Фото, слушна думка. Давайте подивимось його фото? Відволічімося! — друга спроба Софії була вже кращою.

— Я не проти.

— Я не хочу, сто разів вже переглядали, — відказала Мара.

    Ната дістала телефон і відкрила додаток для знайомств. Знайшла галерею фотографій Тимура і показала Софії. На тлі білого авто стояв парубок спортивної статури в джинсах і чорній майці.

— Гарнюня який! — сказала Софія.

— Широкоплечий, чорнявий, як я люблю.

— Хай йому грець, чому ж він не прийшов на побачення? — не втрималася Мара.

— То я не прийшла.

— Ти?!

— По дорозі до нього в мене зламався каблук. 

— Ну той що? Обулася б в щось інше.

— Кросівки під легінси? Як ти це собі уявляєш?! Це що лосини? Краще померти.

— Що будеш робити?

— Домовилася про нову зустріч та замовлю собі туфлі.

— Поїхати з тобою до торговиська?

— Дякую, заощаджу свій час, завітаю до інтернет-магазину, — з усмішкою промовила Ната.

— Може краще до торговиська? Всяке буває, кур'єр захворів, зламалася машина в дорозі, хтось поцупив останню пару на складі.

— Купа часу до неділі, встигнуть.

    На цьому розмова дівчат закінчилася та почалося навчання. Десь пообіді, коли Ната їхала додому, їй подзвонила мати. Її голос був стривожений.

— Наталочка, сонечко, з тобою все добре? 

— Так, мамо. Чому така схвильована?

— Ой, сама не знаю. Наснилося вчора захіття, буцімто ми з тобою до лісу пішли за ягодами і заблукали. Провешталися цілий день, а дорогу так і не знайшли. Ще й ведмідь за нами ув'язався, хай би його чорти схопили.

— Не звертай на це уваги. Краще скажи, тато зараз біля тебе?

— Ні, карася рибалить. Він тобі потрібен?

— Хотіла в нього трохи грошей взяти.

— На що тобі? Може я допоможу?

— На взуття. Туфлі порвалися, не відремонтувати.

— Завтра зранку покладу на твою карту.

— Дякую, мамо!

    Півсправи зроблено, міркувала дівчина. Відкрила на телефоні сайт-шоп взуття і почала обирати собі туфлі, щоб довести справу до кінця.