Янгол, що муркоче

Як же ж чудово бути котом! Думка ця, звичайно, зовсім не нова, але вона радує мене кожного разу, як і раніше.

Ви, мабуть, встигли здогадатися, що я й є той самий котик – лагідний, домашній пухнастик, що муркоче.

Чи то нахабна сіра (руда, біла та т. п.) пика, чи то «няшка». Все залежить від мого настрою та відношення до вас. А ви, я знаю, не набагато дурніше за котів, хоча ...

Одного разу, дуже давно, коли люди були спокійнішими та мудрішими, коли миші були
смачними та ледачими, один мудрець, ім'я якого я забув, сказав, що коти мають дев’ять
життів. Так, ці «людинки» вважають себе найрозумнішими на землі.

Можливо, я й погоджуюся з цим. Коли наступного разу моя людина піде по своїх справах.

Я залізу під теплу картату ковдру й добренько це обміркую.. Я більш схильний до думки про «переселення душ». Тільки я не хочу бути ніким іншим, а ніж котом!

Знову ця банальна думка прийшла до геніальної котячої голови, саме коли людина лоскотала мої елегантні вушка та м'який животик.

Солоденько похропуючи під теплою ковдрою, я почав пригадувати свої котячі життя. Були, скоріше за все, й інші, але - не в таких приємних для очей тілах. Про них чомусь не
згадується, та й не бажаю це робити, відверто кажучи.

В своєму першому житті був я звичайним сільським котом, загрозою всіх мишей, та ще й щурів. Ворогами моїми були всі коти на відстані приблизно дня, а в прихильницях нестачі не було. 
Мав я розкішну шубу, величезні пазурі та яскраво-жовті очі. Моя шикарна шорстка (так, я не страждаю наявністю сором'язливості – супутницею бездарів) допомагала мені не замерзнути навіть на снігу.

Була в мене лише одна невеличка вада, яка зовсім була непомітна на тлі моїх численних
переваг. Я був дуже волелюбний, через те не бажав надовго звикати до постійної людини.
Тому рідко жив в теплі та затишку, та навіть не мав згадки про таке задоволення, як добре
почухані вушка.

Часто ночував в якомусь дерев'яному сараї, назву якого я зараз вже не пригадаю, бо став
вже справжнім міським мешканцем. В моєму тимчасовому пристанищі мала нахабство
проживати, крім мене величезна кількість всілякої худоби: корови, кози, неохайні свині
та інші.

З першими та другими я встановив ділові та взаємо вигідні відносини. Я знищував мишей та щурів, які з'їдали їхні харчі; за це мені перепадало молоко, до якого я прив'язався всім своїм мужнім сердцем.

Мою спритність в знешкодженні гризунів помітила жінка (самка людей), що приходила до сарая по своїх дрібних справах. Вона почала залишати мені трішки молока – в нагороду. Наївна, вона й не підозрювала, що я розвідав, де вона зберігала сметану!

На мерзенних свиней я гордовито не звертав уваги. Стану я ще звертати її на всіляку
невиховану худобу, яку спеціально відгодовують, щоб потім з'їсти.

Але в сараї водилися не тільки корисні й не дуже свійські тварини. Там були й такі істоти,
в буття яких люди не вірять. Точніше, раніше вірили, а зараз роблять вигляд, що ні.

Ви помічали, що ваш милий котик несподівано вигнув спинку та й зашипів на щось невидиме? Точніше, вам темним людям, невидиме.

Протягом всіх своїх життів я багато
разів зустрічався з добрими та злими, такими що полюбляють робити капості, а також не
люблять дурнуватих та галасливих людей. Їх люди по різному називали. Для мене вони –
"сусіди". Самі знаєте, які бувають сусіди.

У найдальшому та найтемнішому куту цього сараю мешкало якесь похмуре та кошлате
«щось». Воно не капостило особисто мені, але шкодило  існуванню інших тимчасових
співмешканців. Особливо, коров та кіз. А вони стали давати менше молока! З чим я вже ніяк не зміг змиритися.

Я почав військові дії проти супротивника, що так підступно залишив мене без провіанту.
Своїм шипінням та бойовими криками, схожими для стороннього з моторошним виттям, примусив ворога до глухої оборони. Така радикальна зміна звукового оформлення не сподобалося господині сараю. Я навіть був змушений героїчно витримати декілька ляпасів для моєї розкішної мохнатої дупи. Я й образився, а мої подряпини наочно продемонстрували ступінь мого обурення. Та все ж перемогло молоко!

«Сусід» вирішив не здаватися без бою, тому з помсти зкинув якійсь там глечики з полиць.
Але несподівано прийшло підкріплення! З лідника з'явилась істота (ще один «сусід») та
почала бурчати щось на адресу мого супротивника. Найлагідніше було: «Щоб глечик тобі добряче по макітрі гепнув!»

Сумісний наступ призвів до перемоги над ворогом. Злий «сусід» покинув наш сарай.
Корова та кози на радощах почали давати ще більше молока, ніж це було до військових
дій. Господиня так зраділа, що навіть пригостила мене м'ясом. Сподіваюсь, це була одна з тих мерзенних свиней, які мали нахабство насміхатися з мене.

Мій добрий «сусід» сказав також, що був зайнятий в ліднику боротьбою з мишами та
щурами, тому й не встиг на початок великої битви. В різкій формі заявив, щось схоже на
“якщо є в наявності кіт, то нехай він й займається полюванням на гризунів, а не тільки одну сметану тріскає”.

Ми сіли за стіл переговорів й, пригостившись молоком, уклали мирний договір про сумісні дії проти злих «сусідів», та сприйняття загального добробуту господарства.

З цих пір життя моє пливло щасливо та розмірено. Молока та сметани було вдосталь.
Мишей та щурів я вивів під корінь, а ті, що залишилися в живих, – боялися мене, та не
насмілювалися навіть висовуватися.

З другою появою зловмісного «сусіда» ми дуже швидко впоралися сумісними зусиллями.

Припинила це «солодке» життя моя дурна загибель в повному розквіту сил від зубів та
пазурів якогось приблудного котячого бандита.

Потім знову була темінь… А, може бути, її й не було. Просто я не хочу згадувати про своє
існування в тілі комашки, собаки, або навіть людини …