Глава 2. Подія в саду

Белінда, притримуючи довгу сукню руками, поки ніхто не бачив, перестрибувала кілька сходинок, підіймаючись на поверх, де розташовані покої королеви Мілени. Квапливо справляючи реверанси тим, хто проходив повз, затримувала дихання, аби не видати бурхливої поведінки, не гідної принцеси.

У кімнати пахло чаєм з м'ятою, полуницею й тюльпанами, які були всюди, де можна поставити вазони з водою. Матір сиділа в глибокому кріслі, роблячи невеликі ковтки з чашки, розмальованої синіми фіалками. Позаду неї стояли дві перукарки, які вплітали штучне волосся, роблячи зачіску пишною та аристократичною. Складна техніка вимагала багато часу, тому королева дозволяла собі робити перерви на чаювання, без припинення створення образу.

— Принцесо Девон, ви що, бігли палацом? — примруживши очі, чи то від гарячого напою, чи від невдоволення, здивувалася матінка.

— Ваша Величносте! — зробила реверанс. — Терміново потрібно поговорити!

— Що таке, дитинко? Я ще не готова, хоча скоро розпочнеться зустріч гостей… — нахилившись, поставила чашку на скляний стіл, руки майстринь потягнулися слідом за її головою.

— Ясміна…

— Стій! — різко зупинила перукарок жестом. — Вийдіть!

Жінки поспіхом покинули приміщення, а Белінда нарешті важко видихнула, переводячи дихання.

— Ти знайшла її? — голос королеви був стривожений.

— Знайшла. Але вона щось планує. Я чула, як Гаспар з нею розмовляв. Він примушує її підкорятися.

— Знову цей Берталан… — Мілена підвелася, самостійно дороблюючи зачіску перед дзеркалом. — Може, краще мені залишитися? Нехай король сам пливе до Ваоди? Ох, моє серце! Відчуваю, що Ясміна щось накоїть.

— От і я про те, мамо! — Белінда пригорнулася до плечей матері, дивлячись їй в очі у відбитті. — Батько не пробачить Ясі, якщо вона зганьбить нас сьогодні!

— Добре, доню. Придивися за нею! По-перше, не можна зіпсувати свято Долорес, по-друге, ні в якому разі не можна допустити висміювання нашої родини! Ми вже достатньо пережили через характер Ясміни. Досить! Біжи, будь поруч з нею! Коли гості зберуться в саду для бенкету, не залишай сестру без нагляду.

— А танці? — Белінда підбігла до дверей, озираючись.

— Якщо не хоче іти на бал, нехай не з'являється в палаці взагалі. Скажеш, я дозволила! — королева приклала палець до вуст, натякаючи на секрет, схвильовано всміхаючись.

— Дякую, Ваша Величносте! — опустивши погляд, вклонилася принцеса.

— І не бігай більше! — суворо наказала матір, беручи чашку в руки. — Ох, ці діти…

***

Із сусідніх міст з'їжджалися вельможні гості: графи, герцоги, барони, у супроводі жінок або лише прислужників. Усі зацікавлено роздивлялися святково прикрашену територію королівського маєтку. Біло-сині букети у великих бетонних вазонах, розміщені вздовж доріжки, дарували людям чарівні аромати та красу. Неподалік грав скрипаль, супроводжуючи шлях до сходів палацу ніжною музикою.

Прибулих особисто зустрічав радник короля, Берталан Гаспар. Він люб'язно вітав, обмінювався коротенькими фразами, і до кожного гостя приставляв лакея, який проводив їх на заднє подвір'я, до саду, де були облаштовані столи для обіду та чаювання.

Сонце стояло в зеніті, змушуючи дам не прибирати від облич віяла. Слуги розносили на тацях біле сухе вино, як аперитив. О другій годині дня мала офіційно розпочатися зустріч із королем та королевою. А поки що гості розважалися, слухаючи гру музикантів, випиваючи й розмовляючи одне з одним. Багато хто був добре знайомим, дехто зустрівся сьогодні вперше. Усі були в очікуванні довгого та веселого святкування вісімнадцятиріччя найменшої принцеси.

У сад прийшла Белінда, викликаючи своєю вродою тихі перешіптування та зітхання: засмагла шкіра, темне волосся та блакитні очі, красу яких підкреслювала сукня бузкового кольору. Непомітно поправивши квіточки шафрану у волоссі, що розтріпалося від бігу, вона чемно вітала гостей, вишукуючи поглядом старшу сестру.

До неї підбіг паж, хлопчик років тринадцяти, щось ледь чутно промовив на вухо й, так само швидко, як з'явився, втік.

— Лорд Дальгор прибув! — зашарілася принцеса, озираючись, щоб ніхто не побачив, як почервоніло її обличчя.

Забувши, що мала відшукати Ясміну, дівчина пішла до алеї, у кінці якої зупинялися карети. Одразу помітила неймовірної краси коней в упряжці. А потім і самого лорда, що шанобливо всміхався раднику.

Високого зросту, чорне волосся й зелені очі, широкі вилиці та гострий ніс, тонкі губи, усмішка яких змушувала боятися та боготворити водночас. Одягнений в темно-синій костюм з плащем, під загальний королівський колір. І хоч лорд був без корони, яку носили графи або віконти, його зовнішній вигляд кожною дрібничкою показував іншим величність статків, якими він володів.

— Ваша Світлосте! — ввічливо вклонився перед Беліндою. — Радий бачити вас у доброму гуморі. Як нога? Сподіваюся, любов до коней не зникла після того прикрого випадку?

— О, лорде! Звичайно, що ні! — кокетливо відвела погляд. — Сьогодні зовсім нещодавно каталася. Тварина не винна в тому, що я не вмію нею керувати!

Помітила, що за ними уважно стежив Берталан. Одразу припинила всміхатися.