Глава 3. Вигнання

Чорна коса розплелася, дозволяючи волоссю повторювати танці вітряних коливань. Якби на голові була її корона, то вона давно б вже загубилася серед густої трави.

Кобила не зупинялася, хоча й слухала накази вершниці. Тварина була чимось налякана, адже зазвичай у стайні всі перебувають у спокої. Хтось змусив її прибігти в сад, скерував. Але хто? Белінда? Навіть, якщо вона забула прив'язати кобилу, це зробив би конюх, який має стежити за порядком. Чому батько подумав саме на неї? Хтось навмисно та завчасно налаштував його проти доньки.

Вибігши на простору галявину, кобила нарешті зупинилася, знесилена. Так само втомилася й принцеса. Неподалік чувся клекіт качок, що змусило дівчину всміхнутися. Це означало, що поруч було озеро.

Повівши за собою кобилу, прив'язала її до дерева, а сама пішла на берег, милуючись краєвидом. Дихання поступово вирівнювалося, а затерплі ноги крокували легше. Сівши на заваленім дереві, Ясміна довго споглядала за заходом. Лише на самоті могла бути спокійною. Коли навкруги природа, з її заспокійливими звуками або тишею, яка допомагає вивільнити енергію, то на душі на мить наставав штиль.

Дивно, як вона раніше не знайшла цього місця? На іншому березі озера — ліс, позаду квіткове зелене поле й інша смуга діброви, що веде до пагорбів Деновінга. Тут її точно ніхто не знайде!

Але темрява все швидше поглинала довкілля, пробуджуючи жаб, які розпочинали нічні співи. Потрібно повертатися…

Коло стайні було темно. Знайшовши у старій скрині, де зберігалися свічки та гасові лампи, підпалила одну, заходячи всередину. Теплий день змінився холодною ніччю, і Ясміна, трохи підмерзши, довго не могла впоратися з мотузками. Ніжні пальці не слухалися, від чого вона ще більше дратувалася через жіночу слабкість.

— Допомогти, Ваша Світлосте? — раптово пролунав чоловічий голос позаду.

— Не можу розв'язати, затягнулися міцно… — не звернула уваги, думаючи, що це зайшов конюх.

Не озираючись, намагалася впоратися з вузлами, які перекривали шлях до стійла, аби завести туди кобилу.

— Ніколи не бачив, щоб жінка могла так безстрашно приборкати розлючену тварину!

Принцеса підхопила лампу, швидко обертаючись до співрозмовника. Він, усміхаючись, прикрив долонею очі від мерехтливого полум'я.

— Лорде Дальгор? — здивувалася, але навіть не ворухнулася, щоб поправити зачіску чи зробити реверанс.

— Приємно, що пам'ятаєте моє прізвище, — загадково сказав, обійшовши її та приймаючись за розв'язування мотузок.

— Надто багато розповідали. Крапали і крапали, як вода на камінь. Тому і запам'ятала.

— Що розказували? Погане? — засміявся.

— Якщо для вас багатство — то погане щось, тоді — так…

— А вас не цікавлять статки? — трохи повернув голову, щоб подивитися на Ясміну.

— Цікавлять. Хіба це погано?

— От бачите, вас теж турбує, що про вас скажуть! — знову усміхнувся, забрав з руки повідець й завів кобилу до стійла. — Обережніше з лампою, навкруги сіно.

— Обережніше з порадами, у мене гас у руках… — примружилася, стримуючи усмішку. — Чому ви досі тут, лорде?

— Усі гості роз'їхались, бал скасували. Я вирішив залишитися, аби зустрітися з вами, попри відмову, принцесо. І хотів сказати, що зовсім не вважаю вас винною в тому, що сталося! Адже тварина може бути непередбачуваною. До чого тут Ваша Світлість?

— Не вдавайте, що нічого про мене не знаєте, — Ясміна погладила по голові кобилу й, квапливо пішла геть, загасивши лампу.

— Стійте, будь ласка, — лорд побіг слідом, — хоча б хвилинку!

— Вона вже минула! — викрикнула, поспіхом підіймаючись схилом.

Фредерік Дальгор зупинився, дивлячись, як жіноча тінь віддаляється. Не став наполягати саме зараз, жаліючи через те, що сьогодні вона надто втомлена і засмучена, для розмов про заміжжя чи стосунки…

Зачинившись у покоях, принцеса сподівалася лягти, як почула стук у двері.

— Сестро, це Белінда. Поговорімо? — голос був стривожений, але Ясміну це не зворушувало.

— Немає про що. Йди відпочивай. А краще, потренуйся зачиняти коней.

— Сестро, я цього не робила, повір!

— Ні! Не вірю! Не вірю нікому! Добраніч! — прокричала й, розлючено подула на свічку, гасячи.

Відповіді не було, що дозволило принцесі видихнути з полегшенням.

Із самого дитинства найстарша залишалася винною у всьому. Й це всього лише дитячі витівки. Вирісши, їй довелося неодноразово стикнутися з несправедливістю, підлістю…

Та згадувати про це не хотіла. Тіло благало відпочинку, а стомлені очі заплющувалися. Обличчя обдував прохолодний вітер з відчиненого вікна. Він розгойдував балдахін, створюючи візерунки в уяві принцеси. У них вона бачила безкраї простори Еверластінга, пінні хвилі моря Суоф. Бачила, як пливе на кораблі, аби завоювати нові території. Її бояться та поважають.

Колись Ясміна стане величною королевою… А зараз у неї немає навіть друзів, яким можна довіряти. Ніяке військо не піде на битву за її наказом. Проте здаватися не збиралася! Поринала в сон, знаючи, що з новим світанком не змінить думок та мрій.