Глава 4. Втеча

Холод пронизував. Тремтіння тіла від злості змішувалося з протягом, що проковзував через фіранки на вікнах.

Лейсінг — віддалене місто, на північному кордоні з ворожим королівством Месарол. Імператор не мав влади над цією частиною території. Мисливці, що живуть у дрімучих лісах та на небезпечних гірських схилах, з кожним роком збільшували свої володіння. Вони жорстоко винищували цілі міста сусідніх королівств, залишаючи у живих тільки молодих жінок, здатних народити нових воїнів Месарола, та маленьких хлопчаків, які у майбутньому могли стати вірними бійцями.

Король Девон намагався тримати високий рівень життя мешканців Еверластінга, але саме ці райони залишалися найбіднішими. Люди тут були нещасливі, а тому налаштовані проти королівського сімейства.

Невже батько не розумів, що може очікувати принцесу, яку не надто полюбляють геть усі? Адже їй загрожувала смерть…

Кілька діб поїздки майже знесилили її. Короткі зупинки, під час яких кучер давав  скибку хліба та трохи води, допомагали не здатися. Вона не просила теплого одягу або ковдри, мовчки терпіла увесь шлях. Сиділа, обхопивши плечі руками або скручувалася клубочком, підтискаючи ноги. Особливо важко було вночі, коли наставав мороз. Однак і тоді спонукала себе винести тягар долі.
Ясміна не сподівалася на милість жителів. Тому, коли помітила сніг, який й досі вкривав сіру землю, коли на узбіччі побачила сотні містян, які тримали запалені факели в руках, зосередилась і приготувалась, щоб будь-якої миті вискочити з карети.

Натовп почав сходитися з різних сторін, звужуючи доріжку й лишаючи можливості проїхати. Коні поступово сповільнювалися. Все чіткіше розрізнялися розгнівані викрики.

— Це принцеса! Ясміна Девон!

— Забирайся! Геть звідси!

— Спалити її!

По кареті щось стукнуло. Дівчина напружилася. Каміння почало залітати всередину крізь вікна. Дерев'яні стіни раптом запалали.

— Які ви передбачувані! — прошепотіла, відсуваючись від вогню.

Полум’я посилювалося, охоплюючи тканину оббивки. Посунулася на сидінні вправо, виглядаючи назовні. Наче нікого. Екіпаж не рухався. Навпроти дороги зростав густий хвойний ліс. Усі кричали з іншого боку. Видихнувши, просунула ногу крізь вікно, потім іншу, вчепилася руками за краї рами й зістрибнула. Нахилившись, щоб ніхто не помітив, чимдуж побігла в сторону дерев. Кучеру байдуже на неї, а охорони король не надав. Отже, навмисно…

Ранячи ступні, не зупинялась. Бігла, поки були сили. А коли вони закінчувалися, спиралася на стовбур ялини, заплющувала очі й глибоко дихала. Коли голова переставала паморочитися, бігла далі.

Здається, ніхто за нею не гнався. Помітивши скелю, в якій виднівся глибокий отвір, немов печера, забігла туди. Притулившись спиною до холодного каміння, вгамовувала серцебиття.

— Краще на смерть змерзнути, ніж живцем згоріти… — стомлено прошепотіла.

Замість теплої погоди Деновінга, безжальний скипень Лейсінга змушував Ясміну ставати нерухомою. Хотілося спати. Але вона розуміла, що цей сон стане для неї вічним, тому не припиняла думати, як врятуватися.

Прийнявши рішення йти до останнього, принцеса підвелася й повільно пішла лісом, тремтячи. Якщо пощастить не стати жертвою хижих тварин, зможе дійти до сусіднього міста, де попросить допомоги.

Скільки минуло годин, вирахувати було неможливо. Сонце не сяяло у похмурому небі, вкритому темними хмарами. Визначити залишок часу до ночі не вдавалося.

Коли почало темнішати, а ліс ніяк не закінчувався, Ясміна зупинилася. Озирнулася навкруги, бачачи лише самотні старі дерева. Від ароматів сирої землі та хвої, розум починав чманіти. Крок за кроком, вона більше не знала, в якій бік йти.

— Заблукала… — ствердно промовила, сідаючи на корч.

Затихла, дивлячись на синю темряву, яка наближаючись, поглинала крони дерев. Якщо доля угледіла для неї саме таку погибель, потрібно прийняти це з гідністю.

Тишу знищував сильний вітер. Крізь гудіння та хрускіт, почула іржання коня. Мить, коли тіло зневірюється й хоче капітулювати, а душа все ще вірить у перемогу, змусила Ясміну встати. Попри відсутність сил, намагалася розгледіти у пітьмі тварину або людей. Якщо це охочі її знайти та вбити, мусить знову тікати. А якщо…

— Зможу. Я зможу! — бубоніла вголос, вдивляючись у лісові стіни.

Вдалечині замерехтіла ледь помітна пляма світла. Хтось наближався. Кликати на поміч або завмерти, сховавшись?

Хотіла закричати, втім, тремтячі губи не дали цього зробили. Горло ніби оніміло. Ноги стали слабкими, а в очах закружляли іскри. Свідомість покидала її. Однак почувши вигук вершника, втрималася, щоб не впасти. Іржання коня пролунало прямо перед нею. Засліплюючи факелом, хтось звернувся до Ясміни. Підвівши очі, у світлі вогню побачила кремезного чоловіка в чорному одязі. Він подав їй руку. Довго чекав, поки вона насмілиться вхопитися.

Міцно стиснувши пальці, принцеса спритно заскочила на коня, наче й не була цілком виснаженою. Обхопивши вершника за живіт, притулилася до його спини щокою. Щось надто колюче, але дуже тепле, почало зігрівати шкіру й тіло. Неприємний запах, схожий на метал чи кров, линув від чоловіка. Її ледь не знудило від оскоми, що заполонила рот.