Глава 5. Пташка

Тихо сидячи, прислухалася до того, що відбувалося навколо. Скрипучі звуки кроків за дверима, постукування підошвою чобіт по дерев’яній підлозі. Пирхання голодного коня десь неподалік. Потріскування в печі. Наважившись визирнути у вікно, Ясміна не побачила нічого крім темряви. Тікати знову до лісу, вночі… це смертельно безглуздо!

На столі чоловік залишив кухоль, з якого вона пила. Наливши води, ходила по невеликій кімнаті будинку, роздивляючи приміщення. На стінах висіли трофейні голови тварин, ікла, зв'язані гілки та якась трава. Від розпаленого вогню тут доволі тепло, але не затишно. Все ніби просочене смертю і люттю. До кого вона потрапила? Мисливець? Вбивця? Воїн? Поводитися з ним потрібно вкрай обережно.

Босі ступні хворобливо пекли від порізів та ран. Сівши на тапчан, на якому прокинулася, накинула на плечі ковдру й, підігнувши ноги, очікувала повернення господаря будинку.

Згадувати все, що сталося, було боляче. Родина зрадила її. Батько заслав доньку на погибель. На вірну смерть. Знаючи, що її ненавидять у Лейсінгу, відправив до розлюченого народу. Ніколи Ясміна цього не пробачить. Ніколи. Й нікому.

— Від думок можна сильно втомитися. Відпочинь і від них, — неочікувано, пролунав чоловічий голос зі сторони дверей.

Він стояв на порозі, тримаючи в руках згорток тканини. Розглядаючи дівчину, придивлявся до її стану.

— Не втекла, — чи то спитав, чи ствердив, проходячи до столу.

— Потім втечу, — серйозно сказала, закутуючись щільніше у ковдру. — Як вас звати?

— Краще тобі цього не знати, — хмикнув, голими руками дістаючи розпечений казан з печі. — А тебе?

— Сапсана, — чоловік озирнувся, на обличчі промайнула тінь здивування.

— Пташка? — перепитав.

— Так.

— Чимось схожі, — знов байдуже відвернувся. — Як опинилася в лісі?

— Збрехати?

— Ні.

— Втекла.

— А ти не балакуча, — повернувся, підійшов до неї, поклав поруч згорток. — Одягайся. Час їсти.

Ясміна розгорнула тканину. Це виявилося довге жіноче плаття та щось на кшталт кожуха, з м'якою шерстю всередині.

— Взуття буде завтра, — окинув поглядом її босі ноги. — Може, подякуєш? Ти не тільки мовчазна, але й нечемна.

— Кому дякувати? — посміхнулася, попри біль у тілі, який не полишав. Губи чоловіка скривилися від злості та роздратування.

Він повільно витягнув різак. У тиші пролунав характерний свист леза, яке миттєво опинилося біля шиї принцеси. Вона трохи підвела підборіддя, відчуваючи, як з-під ножа по шкірі починає текти кров. Ясміна не відводила погляду і дивилася прямо в очі кремезу, майже не кліпаючи.

— Кому дякувати? — повторила пошепки. — Адже я не знаю твого імені.

— Не боїшся, що натисну сильніше й переріжу твою горлянку? — примружившись, прогарчав, нахилившись ближче так, що кінчик носа торкався її вуха.

— Якби хотів, не питав... — мовила, стримуючи тремтіння від побоювання.

— Брен Алгой, — відповів, ховаючи ножа.

У цю мить їй дійсно стало страшно. Вона знала, хто він. Неодноразово чула моторошні розповіді про безжального вбивцю з Месарола. Сівши, обтерла долонею шию, витираючи кров об сорочку, яке вже й без того була вся бруднюща.

— Дякую, Брене Алгой.

— Я попереджав, — гримнув тарілкою по столу. — Сідай їсти, Сапсано.

Квапливо переодягнувшись, поки він був до неї спиною, підійшла до столу, не змушуючи довго чекати, щоб не сердити.

М’ясо було на диво смачне. Ясміна, не соромлячись, їла його руками, із задоволенням облизуючи пальці. Такого голоду вона ніколи не відчувала, тому зараз її не хвилювало те, як це виглядало зі сторони. Тим паче Брен не знає, що вона принцеса.

— Давно не їла? — запитав, не зводячи погляду.

— Кілька діб, — заспокоївшись, відповіла вже без остраху. — З кого твоє пальто?

— З вовка, — повів бровами, озираючись на гачок, де висіло вбрання зі шкіри та хутра.

— Сам зробив? — поцікавилася, смакуючи стравою й хрумкаючи розвареними хрящиками птиці. Брен ледь помітно всміхнувся.

— Сам.

— Я теж таке хочу! — ствердно сказала, відсуваючи порожню тарілку. — Дякую, Брене Алгой.

Він чомусь нахмурився, вона одразу замовкла. Не доївши, підвівся та одягнув пальто. Більше не дивлячись на дівчину, збирався. Загасив піч. Відчинивши двері, свиснув і висипав залишки м’яса та кісток на вулицю.

Обходячи кімнатою, дмухав на свічки.

— Вийдеш звідси до мого повернення — здохнеш! — мигцем поглянув на Ясміну.

Кивнула, на знак розуміння його слів і зойкнула, коли той гучно стукнув дверима, залишаючи будинок.

Розуміючи, що попереду довга північна ніч, а він їй не залишив ані вогню, ані води та їжі, відразу розпочала підготування. Відкривши, ще гарячу заслінку на печі, палицею обережно розгортала згорілі дрова. Знайшовши невелику лучину, яка досі тліла, поклала біля неї суху гілку, яку знайшла в кутку на купі, заготовленій для розпалювання. Легенько дула всередину, поки з лучини не почали вистрибувати маленькі іскорки.