Глава 6. Здобич

Спати, не знаючи, що тебе чекає, коли заплющиш очі, неможливо. Соваючись на твердому тапчані й намагаючись зігрітися під ковдрою та кожухом, у коротких сновидіннях принцеса бачила зелені сади Деновінга. Ще кілька днів тому вона насолоджувалась ароматами розквітлих вишень, а зараз пригнічує в собі бажання блювати. Але її незламна сила духу не втомлюється і зможе витримати такі дрібниці, як запах смерті.

Світанок за вікном синій. Сіре небо знову затягнуте густими, ще зимовими хмарами. Сувора північ та столітній ліс відлякують своєю тишею.

Думки, що потрібно сидіти та чекати повернення Алгоя, викликали хвилю сумнівів. Виживання під загрозою будь-де: хоч у будинку, хоч за його межами.

У пам'яті постійно повторювалася фраза чоловіка: «Вийдеш звідси до мого повернення — здохнеш!». 

Гордість шепотіла підказки й, розуміючи, що більше не вистачить терпіння, Ясміна розпочала приготування до втечі.

Взявши з собою ковдру, поглянула на ноги. Дідько! Вона ж боса! Порізи досі болять. Та чи далеко зайде з пораненнями, залежить тільки від неї.

Озирнувшись наостанок, запам'ятала все, що бачила: великий стіл, піч, голови тварин й запах… гнітючий, гіркий, мертвий.

Вийшовши на вулицю, огледіла місцевість, чи не причаївся хто у засніжених хащах. Чуючи лише тишу і тріскучу пісню лісу, розпочала новий шлях у невідомість.

Земля була холодною, гострою. Впивалася кожною гілочкою в рани. Йдучи, не зупиняючись, Ясміна залишала за собою криваві сліди.

Краю не було видно, але вирахувавши, де знаходиться південь, йшла саме туди, щоб не потрапити в селище Месарола, а наблизитися до рідного Еверластінга. Позаду почулося гарчання. Притулившись спиною до дерева, обернулася. На неї дивився кудлатий пес, якого вона нагодувала вночі. Він припинив гарчати й спокійно підійшов до дівчини, махаючи хвостом.

— Любчику! Ти пішов за мною? Сподобалася тобі, так? — всміхнулася, присідаючи до нього та сміливо перебираючи шерсть на шиї собаки. — І ти мені подобаєшся, але тобі потрібно повертатися до господаря. Йди!

Ясміна підвелася, наказово махаючи рукою. Але той не слухався, нахиляв голову, впираючись вологим носом в оголені ступні.

— Що таке, любчику? Чого ти не слухаєшся? Йди, я не хочу на тебе кричати… — у хащах щось захрустіло. — Тсс!

Вона нахилилася до кудлатого, обіймаючи його та з острахом роздивляючись довкілля. З криком злетіла якась птаха з дерева.

— Кляті реверанси… — обтерла долонею чоло. — Йди вже, любчику! Йди, благаю!

Відганяючи пса, задкувала, віддаляючись від нього. Коли він робив крок до неї, дивлячись жалісливим поглядом, вона гримала і тупала, хмурячись від болю в ногах. Нарешті, пес втік, а Ясміна рушила далі, стримуючи печіння в очах від сліз.

Любов до тварин робить її слабкою. Згадала свого коня, якого напевно продадуть. Понад п'ять років тому, цей кінь з'явився у житті принцеси. Він був молодий, дикий. Ніхто не міг його приборкати. Чорний скакун дозволив лише їй торкнутися себе.

У королівстві не було заведено давати прізвиська тваринам, але Ясміна таємно назвала коня Вакант, що означає «вільний».

Та одного разу, нещодавно, Вакант скинув із сідла Белінду. Вона вперше попросила поїздити на ньому, а Ясміна дозволила. Спочатку все було гаразд, коли дівчата були поруч. Проте коли вони віддалилися, кінь занервував і став на дибки, Белінда впала, а Вакант побіг до своєї вершниці.

Сестра отримала важкий перелам гомілки. Кістки зрослися неправильно й відтоді вона почала шкутильгати на ліву ногу. Король хотів, щоб коня застрелили, але обидві принцеси вблагали цього не робити. З того часу щось змінилося між сестрами…

По спині боляче вдарило. Ясміна, від несподіванки не втрималася й опустилася на коліна, миттєво озираючись. Навкруги нікого не було. Поруч на землі лежав чобіток.

— Далеко зібралася, пташко? — з-за дерев вийшов Алгой, тримаючи в руці другий чобіт.

— Як ти мене знайшов? — підвелася, жбурляючи йому взуття.

— Це було не важко, — свиснув, підзиваючи кудлатого до себе. — Твої криваві сліди навіть дохлий пес відчує.

Ясміна трохи опустила погляд, дивлячись на ноги. Вона вже майже не відчувала їх, настільки змерзла і втомилася від болю.

Чоловік почав підходити до неї.

— Не наближайся! — грізно промовила.

— Ти підеш зі мною! — похитав головою, хапаючи її за руку.

— Ні, відпусти! Я нікуди не піду! — вириваючись, кричала і намагалася відбитися.

— Замовкни, — прошипів він.

— Я краще помру, ніж піду з тобою!

Алгой сильно вдарив її по обличчю. У голові задзвеніло, а в очах потемніло. Впавши на землю, бачила перед собою небо і крони дерев, що розмивалися й кружляли.

— Добре, помирай, принцесо! Краще так, ніж від ножа ворога, правильно? — злорадно засміявся Брен.

— То ти знаєш?

— А це був хіба секрет? Ой, тоді пробачте, пані Сапсано. Ви нікудишня брехуха!

Ясміна, попри знемогу, підвелася. Витерла кров із розбитої губи та брови. Всміхнулася кудлатому псу. З ненавистю поглянула на чоловіка. Й чимдуж побігла, тікаючи геть від лютого вбивці.