Глава 8. Надія

Цього разу принцесу замкнули в кімнаті, де була цілковита темрява. Дерев’яні двері з важким стуком прогриміли за спиною. Руки тремтіли, а в очах миготіли бризки крові, від удару мечем. Через неї загинув хлопець. Вона не встигла його врятувати. Він повірив, але її слово виявилося порожньою обіцянкою…

— Ненавиджу! — шепотіла безперестанку, притулившись чолом до стіни. — Ненавиджу!

Час не можна повернути, тому, плакати не було сенсу. Те, що сталося є незмінною частиною долі. І Ясміна з готовністю прийняла це усвідомлення.

Коли вона була малою, полюбляла вештатися палацом й слідкувати за робітниками. Помічаючи недоліки їхньої роботи, обман чи крадіжку, принцеса миттю змінювала ситуацію на свою користь. Примушувала боятись, залякуючи тим, що розповість все батькові. Натомість отримувала від людей бажане: кухарі дозволяли гуляти на кухні, служниці розказували казки, поки маленька Яся малювала, стражники випускали її за межі замку, в місто…

Згодом дівчина росла, як і росли її умови. Тепер вже вона могла розпоряджатися життям та свободою людей, які існували поруч з нею. Служниці замість казок, розказували плітки про всіх і все, кухарі більше не крали харчі, а стража супроводжувала її походи Деновінгом.

Їй завжди вдавалося знайти слабкі місця людей, відчути їхні бажання і страхи й вдало маніпулювати ними. Але зараз ці вміння знову пішли їй не на користь.

Їжі не давали. Приносили воду, мовчки залишаючи на самоті. Починався кашель, босоногі втечі дали про себе знати. Лежачи на підлозі, рахувала секунди, хвилини, дні… Два дні минуло, перш ніж почула тихеньке шкрябання по дверях. Підповзла, припала вухом, сподіваючись, що це не марення.

— Ваша Світлосте? — хтось промовив з тієї сторони. — Ви тут?

— Так, — здивовано відповіла, приходячи до тями. — Хто це?

Задзвенів метал, прокрадаючись десь у середині полотна й пролунало клацання замка. За дверима, навприсядки, сидів хлопчина Тід. Він був блідий, але всміхався.

— Ви жива! — прошепотів юнак.

— І ти живий! Але як? — простягнула до нього руку, щоб відчути, що він справжній.

— Ви встигли мене врятувати. Так, трохи придушило, розмовляти боляче та ковтати, — відсунув комір сорочки, показуючи багряні обпечені сліди від мотузки. — Але живий, і прийшов за вами.

— Тікати? — з надією спитала, підводячись.

— Тікати, Ваша Світлосте! — впевнено кивнув Тід. — Спирайтеся на мене!

Ясміна вхопилася за його плече, вдячно всміхнулася. В її житті з'явилася краплинка надії та світла. Тепер у неї є шанс все змінити, і вона його не втратить!

Йдучи темними коридорами, втікачі подекуди ховалися, коли чули голоси або помічали мерехтіння факелів.

Вийшовши з кам'яної будівлі, принцеса побачила повозку з двома кіньми. Дужий кучер, з капюшоном, що приховує обличчя, стримував тварин від гучного іржання посеред ночі.

— Ось, тримайте. Одягніться і будемо вирушати!

Тід зняв з плеча потріпану торбу й віддав Ясміні. Всередині були чоловічі штани та чоботи, сорочка і пальто з цупкої тканини.

— Все чисте, я сам виправ! — ніби з гордістю, прошепотів юнак. — Але жіночого в мене не знайшлося, вибачте за незручності.

— Гей, чого схилив голову? — поплескала по плечу. — Ти мене рятуєш, байдуже, який це одяг.

— Але ж ви принцеса! — підвів очі до неї.

Ясміна тихенько засміялася, від чого почалося бухикання, яке вона ледь втримала. Відійшла на крок від Тіда, прокрутилася на місці, вказуючи руками на забруднене плаття, яке їй дав Алгой.

— Чи схожа я зараз на принцесу, друже?

— Навіть, якщо одягти в болотяні водорості, у вас все одно тектиме королівська кров… — із помітним захопленням, відповів хлопець.

— Дякую, Тіде!

Зав’язавши ременем великі штани, взувшись й накинувши пальто, вона заплела волосся в косу, яку сховала під коміром. Подряпини на ступнях не загоювалися, через що у взутті їй стало незручно, але доводилося терпіти.

Сівши в повозку, з напівкруглим дахом з сірої парусини, почала відчувати себе більш захищеною. Ніби зараз її існування приховує міцне полотно, за яким ніхто не побачить, що вона Ясміна Девон.

Очікуючи, коли хлопець приєднається до неї, намагалася зігріти змерзлі руки. Здавалося, що все це сон. Й ліс, крізь який вони мали їхати, відлякував своєю густою темрявою. Ніби вона залишиться в ньому назавжди, не відчує більше п’янких ароматів, а закарбує в пам'яті тільки сморід сирого м’яса.

— Рушаймо! — Тід застрибнув, звертаючись до кучера, той вдарив коней і повозка швидко помчала вглиб лісу. — Ми спробуємо вивезти вас так, щоб собаки не знайшли сліду. Однак коли прибудемо до кордону з Еверластінгом, я не зможу вам ніяк допомогти. Прийдеться йти пішки до найближчого вашого поселення й шукати спільників там.

— Ми впораємося! — всміхнулася Ясміна, помітивши похмурий вираз обличчя хлопця.

Доволі довго їхавши, повозка, нарешті, зупинилася. Тід допоміг Ясміні спуститися на землю, простягаючи невеликий мішок.