Глава 12. Зрада

— Я скликаю Палату Лордів, а також вимагаю, аби на зібранні були присутні представники громад, й наказую відправити гінців з повідомленням, аби до Деновінгу прибув мер кожного міста.

Радник та Белінда переглянулися.

— Навіщо? Що ти задумала? — сестра схопила її за плечі. — Тебе дуже довго не було, ти не знаєш нюансів, які сталися за цей проміжок часу. Зараз я тут за головну.

— Помиляшся, сестричко! — Ясміна всміхнулася. — Доки я жива, трон мій.

— Дійсно, доки… — фиркнула дівчина, відчиняючи двері батьківського кабінету.

— Погрожуєш?

— Ні, Ясміно, не погрожую. Ти не здатна знаходити компроміси. І не здатна підкорятися. Я це розумію.

— Я таке вже чула, — штовхнула двері рукою, коли Белінда намагалася закрити їх перед обличчям сестри. — Розповідай, що сталося! Давай, разом розв'язувати всі проблеми!

— Разом? — здивовано вигукнула та, сідаючи за королівський стіл. — Коли тобі пропонували варіанти розв'язання всіх проблем, ти обрала показати свій норов.

— То, моє заміжжя вирішило б проблеми Еверластінгу? Не сміши, сестро! — засміялася Ясміна. — Міста на кордоні бідують. Вони розлючені й ненавидять нашу родину. Ми повинні це змінити!

— Ясміно! Розмову закінчено! — стукнула кулаком по столу. — Тим паче у твоєму стані незрозуміло, чи взагалі адекватно ти зараз мислиш.

Белінда хмикнула, що не на жарт розлютило старшу сестру. Підійшовши ближче, Ясміна вхопила її за мереживо сукні на грудях, й потягнула вперед.

— Думаєш, дісталася влади, сестричко? — ніби прошипіла їй. — Не здивуюся, якщо дізнаюся, що це ти підговорила батька відіслати мене на смерть. І вб'ю тебе, якщо дізнаюся, що ти могла застерегти їх від загрози, але не зробила цього.

— Як я могла застерегти, хіба я знала? — Белінда скрикнула, підводячись.

— Хтозна… — Ясміна прибрала руки від неї, уїдливо всміхаючись. — Зрадивши один раз, людина зрадить і вдруге.

— То ти називаєш мене зрадницею? — знову почала кричати молодша сестра.

— А чого ти верещиш, сестро? Правда очі коле й горло дере? А ж тебе любила, Беліндо…

Розвернувшись, Ясміна, ледь стримуючи сльози, почала виходити з кабінету. На виході, з ненавистю подивилася на Берталана Гаспара, який під час розмови постійно стояв позаду неї.

— Раднику, — зупинилася, стоячи спиною до нього, й дивлячись у цегляну стіну порожнім поглядом, — виспіться сьогодні добряче…

— Чого б це? — зміїним голосом, перепитав.

— Ранок для вас не прогнозує гарних новин, — мигцем озирнулася на нього, згадуючи, як він вигнав її з палацу в нічній сорочці.

Напевно, він теж про це подумав, тому що його обличчя набуло кольору не стиглої вишні.

З усіх сил, що залишилися, старша донька сімейства Девон, змушувала себе стримати плач. Стільки знущання їй вдалося витримати! А тут рідна сестра доводить до грані між істерикою і ненавистю.

Зрада близького найболючіша. Вона встромляється гострим ножем у спину, й видряпує зловтішні написи на шкірі. Вириває волосся з коренем. Ламає кістки наживо. Але все це колись загоїться, й на місці ран, будуть лише грубі рубці. Загартовані, немов сталь. Такі, що здатні витримати будь-яке випробування. Рубці, які постійно нагадуватимуть: не вір, не жалій, не кохай…

Прямуючи до подвір'я, де знаходиться конюшня, Ясміна дивилася лише вперед. Думки, немов рій бджіл, гуділи в голові. Попри те, що король Девон проміняв доньку на свій спокій, він зараз зазнав поразки, потрапивши в халепу. Але подробиць не було відомо, що ще більше пригнічувало принцесу. Чи потонув королівський корабель? Чи було взяте їхнє сімейство в полон? Чи причетний до цього володар Ваоди, король Бронльф?

І жодної людини навкруги, яка могла б чесно розповісти про все, що сталося.

Кому довіряти? До кого звернутися? Чи стануть її взагалі слухатися службовці, вояки, мешканці Деновінгу?

Не помічаючи навколо нікого і нічого, підійшла до стайні. Зупинилися. Ніби відчула, що хтось дивиться на неї. Озирнулася. Дивно… Жодної живої душі. Коні раптово заіржали. Мимоволі здригнувшись, Ясміна вхопила батога, який висів на гачку.

— Хто ти? Виходь, якщо не боїшся? Я знаю, що ти тут! — уважно розглядала зелені хащі, що зростали всюди.

З боку лісу наче почувся якийсь шерех. Трохи зігнувшись, ніби готуючись до удару, Ясміна зосереджено роздивлялася довкілля.

Так нікого і не помітивши за кілька хвилин, вирівнялася, й важко видихнула.

— Годі з мене! — гнівно прошепотіла, й кинувши батога на землю, зайшла до конюшні.

Пройшовши вздовж приміщення, шукала свого коня.

— Ваканте? — тихенько гукала, розглядаючи тварин. — Ваканте, любий, де ти?

Дійшовши до стіни, зупинилася. Опустила погляд додолу, стискаючи кулаки. Її “вільного” не було.

— Хіба так можна? Навіщо? — бубоніла сама до себе, не підіймаючи очей. — О, мій Ваканте…

Стиснутими кулаками, вона витерла щоки. Плакати через людей вона б не стала. Але дорогий серцю, улюблений кінь… На душі було боляче. Ніби втратила останній прихисток.